Не дуже молодий доцент, що мріє про докторську дисертацію, науковець, якщо чесно, нікудишній, Дмитро Карпенко в науку пішов не за покликом серця, а скорше з примусу – батьки наполягали.

– А куди підеш? Зірок, скажемо чесно, з неба не хапаєш, а тут такий науково-дослідний центр. В такій масі науковців і ти, один неук, якось вижевеш. Принаймні кандидатську захистиш. З тебе того досить.

Особливо батько з гумором ставився до долі свого сина-невдахи. Так і швендяє він по коридорах того наукового центру, не приносячи ніякої користі ні своїй установі, ні науці. Нудив світом, але, оскільки зарплату йому платили, на роботу ходив, і навіть не спізнювався. А от на конференції сидіти не мусив. Кандидатську він правдами-неправдами захистив, а про докторську і не мріяв – сил замало. Ні, він чесно відсидів півдня, всім намагався потрапити на очі, щоб всі його побачили. А далі тихенько вислизнув з залу та й пішов собі. Куди пішов? А нікуди. Просто в той нагрітий сонцем світ, в той спекотний безум, де люди живуть собі, не залежно від науки, від її немудрих теорій, гіпотез, а часом навіть аж занадто мудрих, таких, що і самі вчені їх не можуть второпати. А може й не хочуть. Бо навіщо воно їм? Доцент Карпенко бездумно йшов собі по вуличках їхнього містечка, аж раптом назустріч йому вона, це диво професора Вернигори. Що не кажіть, а цей старомодний дивак таки всіх за пояс заткнув. О, ця дівчина вартувала уваги. А якщо подумати… Якщо добре подумати, то вона могла б принести йому, молодому науковцеві, чималу користь. Тільки треба все це добре обмізкувати. Але чому вона сама? Чому без охорони? Дивак той Вернигора.

– Добрий день, Азаліє.

І не глянула.

– Ввічлива дівчина мала б відповідати на привітання.

– Я – штучний інтелект.

– Це не так важливо. Скажи-но, красуне, чи не хотіла б ти мені допомогти?

– Ні. Не хотіла б.

– Чому ж так категорично?

– Бо ти – недобра людина.

– Звідки це ти взяла?

– З твоїх імпульсів.

– Але мені потрібна твоя допомога. Я чув, як ти сказала своєму професору, що оголошуєш йому війну.

– То й що?

– А мені треба всього-навсього, щоб ти повернулася до того старого дурня і взяла у нього потайки для мене його креслення і розрахунки. Розумієш? Ті, де йдеться про тебе.

– Це вчинок, не гідний штучного інтелекту. Це може зробити тільки недобра людина. Бо штучний інтелект здатний аналізувати, а людина – не завжди.

– Ах, ти ж… Ну нічого, я тебе перепрограмую. А зараз, красуне, ходімо зі мною. Поживеш у мене.

– Але я не хочу.

– А хто в тебе питає? Ти повинна коритися людині.

– Я повинна коритися тільки своєму професору.

– Це помилка, помилка. Запам’ятай: ти повинна коритися мені.

– Ало, професоре, тут ще один невіглас, дуже гидкий і недобрий. Він хоче… Він вимикає зв’язок.

– Ах, ти ж бляшанка!

– Як ти смієш мене ображати?

– Смію, бо ти – ніщо.

Він грубо вхопив Азалію за руку, але дівчина ввімкнула струм і він відсмикнув руку. Саме тут з-за рогу будинку вийшла Афіна.

– Оце вже зовсім недоречно.

– Афіно! Афіно! – загукала Азалія. – Цей невіглас…

– Як ти смієш мене так називати?

Афіна, почувши таке, засміялася.

– Штучний інтелект майже не помиляється. Ви либонь колега мого батька.

– Ну… так. Ми разом з ним розробляли цей проект.

– Ви це коли вигадали? Щойно? Немудро, дуже немудро. Я вас зблизька вперше бачу. А Азалія народилася навіть не в інституті, а в нас вдома. А ось і батько. Тату, ми тут…

– Ну, я пішов. Мені ніколи.

– Ні вже, шановний, почекайте. Розберемося вже до кінця.

Афіна притримала Карпенка за плече.

– Та як ви смієте? Що це за нахабство? Серед білого дня на мене скоєно напад на вулиці.

Але тут підійшов професор Вернигора.

– Вітаю вас, колего. Радий вас бачити. Як ваші успіхи? Як дисертація?

– Та так… Помаленьку.

– Цей невіглас хотів мене забрати. А ще він хотів, щоб я викрала для нього ваші креслення і розрахунки, професоре.

– Бреше вона, бреше. Я такого не казав.

– Колего, Азалія не привчена до грубощів.

– Бо вона і справді бреше.

– А це ми зараз перевіримо.

Професор підійшов до Азалії і натиснув кнопку у неї на спині. І тут-таки голос Азалії:

– Включаю запис.

– Не треба, професоре.

– Чому ж не треба? Інколи цікаво знати, з ким ти працюєш.

Прослухавши запис, професор докірливо похитав головою.

– Науку можна не любити, зневажити, не розуміти в ній ні бельмеса, – це я ще можу зрозуміти. Але, щоб так нагло намагатися вдаватися до плагіату – отого я зрозуміти не можу. Видно, я таки вже старий. Молодші, з дозволу сказати, науковці, мислять по-іншому.

– Та я, професоре, не те мав на увазі.

– Я, колего, не збираюся зараз вас вислуховувати. Розберемося на вченій раді. Я підготую доповідну і розберемося. Таких, як ви, треба вчити.

– Благаю вас, професоре.

– Пішли, Азаліє. І ти, Афіно, ходи. Допоможеш мені.

– Ой, який дощ, – з не підробним жахом зойкнула Азалія.

– Не треба так панічно боятися дощу, – заспокійливо поклав їй руку на плече професор.

– А мої суглоби? Я про них завжди мушу пам’ятати.

– Так. Але ти не сама. Ми з Афіною тобі допоможемо. Ми подбаємо про твої суглоби.

– Афіна мені друг?

– Звичайно, Азаліє.

– Бо я з її імпульсів щось не розберу. Нехай вона сама скаже.

– Я твій друг, – сказала Афіна. – Але ходімо вже. Бо і наші суглоби треба буде змащувати машинним маслом.

– А хіба люди…

– Афіна жартує, Азаліє.

– Професоре, я не вмію вирізняти жарти. Я їх приймаю за правду. Це не доробка моєї програми. Треба, професоре…

– Дякую, Азаліє. Я подумаю.