А що ж Азалія? Професор Вернигора наділив її емоціями людини. Після випадку, що трапився у конференц-залі, Азалія на нього образилася. Вона ще не могла думати наперед: куди вона піде і що з нею буде. Найперше Азалія вийшла на вулицю та й пішла собі просто так, навмання. Ніхто не звертав на неї особливої уваги, бо ж була схожа на дівчину, правда, на дуже гарну дівчину. Саме її врода могла привернути до неї увагу, особливо чоловічої статі. І привернула. Назустріч Азалії йшов отой заблуканий турист, що якось приблудився в містечко Н. і вже на відстані закохався в Азалію, побачивши її через вікно. З того часу, наче тоненька, але міцна ниточка прив’язала хлопця до того містечка, до того двоповерхового професорського будинку, де жила та чарівна дівчина. Остап вже тепер знає, що в цьому будинку живе ще одна дівчина з якимсь таким чудернацьким іменем, але вона Остапу не сподобалася. Він спробував заговорити з нею, щоб вивідати щось про її сестру, та де там! Підняла його на сміх, наче він з місяця впав. Така непривітна, бундючна і високомірна. В таку Остап нізащо не закохався б. І раптом йому так шалено поталанило. Остап очам своїм не повірив. Назустріч йому йшла вона, його мрія. І, що дуже важливо, сама. Підійшов. Не посмів взяти за руку, щоб не подумала, що він якийсь нахабний приставака. Йшла далі, не звертаючи на нього жодної уваги. Пішов поряд.

«Треба заговорити. Така нагода не щодня трапляється».

– Добрий день, дівчино. На жаль, я не знаю вашого імені.

– Азалія, – чи то сказала, чи проспівала. Голос ніжний, чистий, як кришталь.

– Азалія! Яке дивовижне ім’я.

– Так, ім’я у мене і справді незвичайне. Маю дякувати пану професору.

– Вашому батькові?

– Ну… Можна й так сказати.

І ні разу так і не глянула на нього.

– Азаліє, ви така гарна. Ви просто чарівна. У вас якась така… Гіпнотична краса.

– Я знаю.

– Скажіть, Азаліє… Ми з вами могли б зустрічатися?

– Зустрілися ж. Чого вам ще?

– Ні, Азаліє, не просто так зустрічатися від випадку до випадку. Розумієте… Я закохався у вас з першого погляду. Я знаю, ви живете в професорському будинку. Ви сиділи біля вікна і читали книжку.

Аж тепер глянула на нього. Глянула і посміхнулася.

«Боже мій! Такої посмішки я ще ніколи не бачив. Так не посміхається жодна дівчина».

– Азаліє! Люба!

Ні, професор не навчив Азалію, що робити і що казати в таких випадках.

Тому вона мовчала.

– Послухайте, Азаліє, давайте ми з вами зайдемо на каву.

– На каву? Ні, я кави не вживаю. Це шкідливо для здоров’я.

– Тоді вип’ємо ще чогось такого, щоб на душі повеселішало.

– «Чогось такого» я також не вживаю. Мені професор категорично заборонив.

– Ваш професор – старий дивак. Вибачте, але молоді мають жити своїм життям. У молодих зовсім інші погляди.

– Дякую. Мене моє життя цілком влаштовує. Ой, мені треба бігти.

– Куди ви, Азаліє?

Вхопив за руку.

– Я вас не пущу. Я вас нікуди не відпущу. Я так довго вас чекав.

– Добре. Але насправді мені треба йти. Дощ починається, а я страшенно боюся дощу. Я можу промочити свої суглоби.

– У вас проблеми з суглобами?

– Коли сухо, то ні, а коли я попадаю під дощ, тоді треба їх неодмінно змастити машинним маслом, а я його з собою не взяла.

– Азаліє, що ви таке говорите? Яке машинне масло?

– Ви ж того не знаєте, що я посварилася з професором.

– З вашим батьком?

– Ну… Можна сказати, що так.

– Із-за чого ви з ним посварилися?

– Тому, що він… Як ви сказали? Старий дивак.

Остап міцно тримав її за руку, а Азалія увесь цей час намагалася її вивільнити.

– Але я насправді мушу вже бігти, – сказала дівчина. – Дощ посилюється, а це для мене небезпечно.

– Дурниці. Ми підемо до мене в готель і я напою вас гарячим чаєм.

Раптом в лівому вусі Азалії клацнув перемикач і дівчина почула голос професора. Може видатися дивним, але вона дуже зраділа, наче аж забула про свою образу.

– Азаліє!

– Так, професоре, я вас слухаю.

– Дівчинко моя, з тобою все гаразд?

– Не зовсім, професоре.

– А що там у тебе?

– Пам’ятаєте, ви мене застерігали, що до мене на вулиці можуть чіплятися молоді невігласи?

– Так, пригадую, я тебе застерігав.

– Так-от… Такий молодий і симпатичний невіглас до мене причепився. Він міцно тримає мою ліву руку і не хоче її відпускати.

– Азаліє, слухай мене уважно.

– Я слухаю, професоре.

– Згадай свій захист. Увімкни струм.

– А-а, я зовсім забула.

І в ту ж мить Остап відпустив руку і відскочив від неї. Йому здалося, що його пронизало електричним струмом.

– А, чорт, – нестримався, щоб не вилаятися. – Що за…

– Азаліє, – голос професора. – Допомогло?

– Так.

– Тепер ввімкни швидкісну ходу… Ввімкнула?

– Так, професоре.

– Все спрацювало?

– Так, професоре.

– Азаліє, краще тобі повернутися додому.

– Я не знаю, що таке «додому».

– Ну… Це там, де ти живеш.

– Я не знайду цей будинок. Я заблукала.

– Тоді стій на місці. Я спробую тебе знайти. Не втрачай зі мною зв’язку.

– А невіглас?

– Я не думаю, що він буде тебе переслідувати.

– Є й інші. Їх тут багато. Стояти на місці, по-моєму, досить небезпечно.

– Увімкни нормально ходу.

– Увімкнула.

– Коли що – не забувай про струм.

– Добре. Буду пам’ятати.