– І заради подорожі за кордон може я й послухаюся свою розумну дружину і куплю собі нарешті новий модний костюм. Може. Щоб не було соромно моїй Азалії зі мною подорожувати.

Професор замріяно посміхався. Потім він зрозумів, що ця посмішка зараз недоречна, і вирішив подумки повернутися в зал, до обговорюваної теми, хоч це і не дуже його цікавило. Про що вони там? А, про глобальне потепління. Дурня! Але треба слухати.

Аж тут до залу увійшла Афіна, котру професор попросив допомагати йому під час конференції, таким чином зробивши Афіну не офіційною своєю лаборанткою. Афіна увійшла, торкнула батька за плече і тихо сказала:

– Азалія втекла.

Професор спершу не зрозумів, а коли зрозумів, то не повірив, почервонів, потім зблід і нарешті вичавив з себе:

– Азалія? Втекла? Як втекла? Куди втекла?

– Не знаю. Ми вже пробували її шукати. Даремна справа.

Афіна глянула на батька і злякалася: аби з ним чого не трапилося, такий він був блідий.

– Ходімо звідси, тату, – сказала Афіна і вивела його з залу.

– Не треба так переживати із-за тієї залізяки, тату.

– Та… Як ти смієш? Я до того шедевру може йшов все своє життя.

– От і прийшов.

– Я сам винен. Не можна було з нею так. Це вже інтелект, а я того не врахував. Найгірше те, що цей мій винахід ще ніде не запатентований. Мені дуже закортіло похвалитися Азалією перед учасниками конференції. Тепер якийсь дурень може легко присвоїти собі мій винахід, а я навіть не зможу нічого довести. Хоча… Всі креслення і розрахунки у мене, а це багато про що свідчить. Морока та й годі. Мені слід було уважніше поставитися до її слів. Ти знаєш, як вона сказала?

«Ви мене образили, професоре. Я об’являю вам війну».

Мені треба було дослухатися до її слів, а я злегковажив. От тепер і маю.

– Тату, заспокойся і випий ліки.

– Ліки! Навіщо мені ліки? Мені потрібна Азалія.

– Не розумію. Ти що, закоханий в неї?

– Люба моя! Кожен творець закоханий в своє творіння. Тому й Бог так нас любить. Бо він нас створив. Ми – творіння Боже.

– А-а, цінність велика! Трохи металу, трохи поролону, сінтіпону. Ще там чого? Нову Азалію придумаєш. Що це для тебе?

– Афіно, невже ти така примітивна, що не розумієш, яке це наукове досягнення? Мені соромно за тебе. Поролону! А розум її? А інтелект? Я сам був здивований, коли побачив в її очах справжнісінькі сльози. Ти думаєш, все це мені легко далося? Ти ж бачила, що мої колеги не могли відрізнити її від справжньої дівчини. А головне – Азалія ще не готова йти між люди. Вона в цьому світі зовсім не захищена. Я її не готував до проживання серед людей.

– А вона не має дистанційного управління? – спитала Афіна, не хотячи переймаючись батьковою тривогою.

– Має, але воно не підключене. Моя лекговажність. Тепер все пропало. Правда, з нею можна встановити радіозв’язок, якщо вона його не відімкнула. Шкода такої колосальної праці. Тільки над її обличчям я працював два роки. Ти думаєш, легко? Щоб і врода, і міміка… Ет, нічого ти не розумієш. Ти від того далека.

– Розумію. Чому ж ні? Якби я пропала, то ти б за мною так би не переживав.

– Ти нікуди не могла б пропасти. Ти б обов’язково знайшлася. Ти знаєш, де наш дім, а Азалія того не знає. Ти – людина, а вона…

– Приймаю це, як комплімент.

– Ти, Афіно, припини свої смішки. Мені зараз не до них. Ти врешті-решт доведеш мене до інфаркту, бездушна і жорстока донько.

– Не буду, тату, не буду. Аж доки не знайдеться Азалія. Тільки заспокойся. Вона знайдеться. От побачиш.