Серед дня, коли спека досягла свого апогею, коли сонна тиша в залі вже, здається, заколисувала найзапекліших сперечальників, професор Северин Вернигора оголосив перерву. І відразу ж до залу впливла дуже вродлива дівчина з тацею. Дуже мила – цього сказати було надто мало. Вона була така гарна, що навіть найстаріші і найогрядніші світила попіднімали голови і забули про свій дрімотний стан. Вона, краса, знаєте… Здатна хвилювати всіх. На таці були соки, лимонад і морозиво. Мила дівчина обходила ряди і з чарівною посмішкою пригощала всіх.
– Будь ласка, пригощайтеся.
– Ні, безкоштовно.
– Прошу. Вам сік? Дякую. Кому забракне, я ще принесу. Така спека.
– Пане професоре, вам мінеральної води? Є, є. Я зараз принесу.
Це була Азалія. Такий собі звіт професора Вернигори. От чого він досягнув. Дівчина виходила і знову поверкалася до залу з повною тацею. А коли вже всі тримали в руках морозиво чи склянки з прохолодними напитками, пан Северин щось тихо сказав дівчині. Вона вийшла з порожньою тацею і повернулася вже без неї.
– А тепер скажи всім, як тебе звати.
Дівчина граційно вклонилася, як артистка на сцені, і чітко сказала, як проспівала:
– Моє ім’я – Азалія.
– Шановні колеги, це дівчина-робот. Я сам сконструював її. Вона має здатність удосконалюватись.
В залі збуджено заговорили. Що не кажіть, а це була сенсація. Дехто дивувався, дехто не вірив, а декторі просто-таки обурювалися:
– Який же це робот? Що вони, за дурнів нас мають?
– Це підстава. От хитрющі! Це звичайнісінька дівчина.
– Між іншим, дуже гарна.
– Нехай роздягнеться. Не віримо.
– Ач чого захотів!
– На таку дівчину не гріх і подивитися.
– А от і гріх. Нема чого тут стриптиз влаштовувати. Це конференція, а не…
– А що робити, коли нам локшину на вуха вішають? Вдавати з себе дурнів? Ні, нехай професор Вернигора роздягне свою красуню. Якщо вона і справді робот, то що ж тут такого? А якщо ні…
– А якщо ні, тоді він її не роздягне. От і все.
Молоденький асистент, розпашілий і схвильований, підбіг до Вернигори.
– Пане професоре, вам не вірять.
– Юначе, що ви собі дозволяєте? Я втричі за вас старший, не кажучи вже про моє звання.
– Я перепрошую, але ви подивіться, що робиться в залі. Ви всіх зворохобили.
– А ви хотіли, щоб я їм колисанку співав?
– Ні, ми хочемо, щоб ви довели всім, що ця дівчина і справді робот.
– Ви нахаба!
– Приймаю без доведення. Але свою красуню вам доведеться роздягнути. Інакше вам не повірять, що ця дівчина – робот.
– Але ж це не просто робот, а інтелект. Хоч вам безумовно того не зрозуміти. Ви в науці…
– Однак, професоре, як би ви до мене не ставилися, доведеться довести, що ця дівчина – робот. Інакше ви себе дискредитуєте.
Професор повернувся до Азалії.
– Азаліє, доведеться, люба, роздягнутися.
– Отут? Привселюдно? Пане професоре, ви самі вчили мене, що того робити не можна.
– Дорога моя, бувають випадки, коли це просто необхідно. Це я тобі потім поясню. А зараз зроби, як я тебе прошу.
– Нізащо! Я не можу чинити проти своїх принципів. Та й зрештою, ви суперечите самі собі. Вчили мене одному, а тепер вимагаєте іншого.
– Азаліє, ти зобов’язана мене слухатися.
– І не подумаю.
Професор підійшов до Азалії і смикнув за блискавку на її спідниці. Блискавка розстібнулася до самого низу, спідниця впала на підлогу і всі побачили металевий блиск стегон Азалії, шарніри, якими кріпилися її ноги. Зал ахнув. Робота витончена, філігранна. В залі настала тиша. Всі побачили лютий блиск в очах Азалії і… Сльози. На таке ніхто не сподівався. Сльози у робота! Неймовірно! А далі почули її слова, звернені до професора:
– Ви – старий дурень!
– Не смій, Азаліє.
– Ви мене образили, професоре. Я об’являю вам війну.
– Азаліє, зрозумій, так було треба.
– Так було треба? А я не хочу, щоб ті старі трутні дивилися на мої принади.
– Азаліє, не смій.
Одні сміялися, другі обурювалися, треті відверто захоплювалися. Байдужих не було. Старий товстун, котрий, очевидно, розраховував спокійно передрімати ту конференцію, обурювався найбільше.
– Неподопство. Якась залізяка, бляшанка дозволяє собі ображати поважних вчених. Такого ще не було. Більше мене ніяким калачем сюди не заманеш. Яке знущання над наукою!
– Ну не скажіть. Це таки досягнення. Ми не могли відрізнити роботеси від дівчини. Оце так видав Северин.
– А сльози? Ви бачили сльози в її очах?
– Так, то були справжні сльози.
– А як вона обурилася, коли професор роздягнув її.
– Я думаю, ти хотів би, щоб то була справжня дівчина. Ну признайся, що хотів би.
– То вже не так важливо, чого я хотів би, але професор Вернигора своє життя не змарнував: знає в дівчатах толк.
– Кажуть, у нього донька гарна. Може з неї змонтував.
– Ні, я Афіну знаю. Зовсім не схожа.
– Афіна? Це таке її ім’я?
– Так, це її ім’я.
– Ото вже ті старі диваки. Ні, я не хочу бути професором.
– Чекай. Коли народилася Афіна, пан Северин був ще цілком молодий. Та й професором тоді він ще не був.
– Значить, він дивак від народження.
– Не знаю. Може. Але погодься, Азалія йому таки вдалася. Може навіть краще, ніж його дочка.
Тут саме головуючий закликав до тиші.
– Увага! Увага! Шановне товариство, професор Вернигора трохи розважив нас, довівши, що можливості науки не мають меж. Але давайте вже нарешті працювати. Продовжимо нашу роботу.
Та зал не вщухав. Його важко було втихомирити. Всі обговорювали побачене. Головуючий вже й по склянці стукав – не допомагало. Нарешті до слова попросився молодий доцент з Харківщини.
– Шановні колеги, те, що ми з вами бачили, кожного дня не побачиш. Я думаю, було б дуже доречно заслухати професора Северина Вернигору. Нехай би нам розказав, як він добився такого успіху. Адже успіх колосальний. Ви самі в тому переконалися.
Головуючий знову постукав по склянці.
– Колеги, ми не будемо порушувати план роботи нашої конференції, затверджений… Е… Ви самі добре знаєте, що нас за таке по голівці не погладять. Ні, особисто я не боюся, але, вболіваючи за загальну справу, не можу дозволити нам такої розкоші – негайно, так би мовити, поза всяким планом, заслухати шановного професора Вернигору. Ми внесемо виступ нашого шановного колеги в план, а потім вже заслухаємо його доповідь на наступній конференції. Думаю, його красуня до того часу ще заміж не вийде. А якщо вийде, то це буде ще одна тема для доповіді.
Нарешті в залі вдалося встановити сяку-таку тишу. І робота повернулася у своє русло. Правда, ніхто вже не дрімав, а декотрі між собою все ще продовжували обмінюватись сенсаційними враженнями про винахід професора Вернигори.
Після бунту Азалії професор Вернигора потихеньку заспокоївся. Вийшов невеличкий збій. А може навіть так було цікавіше. Всі побачили, що Азалія – це не просто механічна лялька. Вона має своє мислення і свої принципи. Це довело унікальність його винаходу. Нічого страшного. Ще якесь зусилля – і професор доведе Азалію до пуття. Що не кажіть, а ця дівчина справила на зал колосальне враження – і на його друзів, і на ворогів. О, Северин Вернигора це добре розуміє. Він навіть не засмутився від того, що головуючий Дмитро Плінко не захотів сьогодні його, Вернигору, заслухати. То пусте. Чого можна сподіватися від того вискочки, котрий за надану комусь мізерну послугу вибився в професори? А що у нього за плечима? Анічогісінько! Який у нього ну хоча б один винахід? Ніякого! Ні, що не кажіть, а Азалія – шедевр. Северин обожнює цю дівчину. О, вони з нею ще багато чого досягнуть. Може й ще й за кордон помандрують. Професор посміхнувся до своїх мрій.