Один турист таки якось прибився в містечко Н. Ніхто його не питав, як таке прийшло йому до голови. Може, від когось почув про цей райський куточок на землі, а може сам випадково на нього натрапив. І вже не міг чи не хотів нікуди звідси їхати. Бо кому б могло не сподобатися це чарівне містечко Н.? Люди привітні, море тепле, ціни помірні, автомашин мало, а кожен будиночок – витвір мистецтва. Поселився в готелі – проблем з місцями не було – та й відпочивав собі. Йому тут так сподобалося, що подумки вирішив приїжджати сюди кожного літа. А якось побачив одну чарівну дівчину, то вже й не знав, чи він взагалі поїде звідси.

– Я не зможу. Не зможу звідси поїхати і знати, що вона залишиться тут, – казав сам до себе Остап.

– Я поїду, а якийсь інший хлопець, може й не найкращий, візьме та й оженеться з нею. Ні, я нізащо не поїду звідси. Хіба що разом з тією дівчиною, котрої імені я ще не знаю.

А було це так. Якось під вечір Остап бродив собі вулицями містечка і набрів на професорський будинок. Тоді Остап ще не знав, що тут живе професор. Його привабила архітектура будівлі. З колонами, з невеличками вежками, будинок скидався на стародавній замок. Тільки бійниць бракувало. Хлопець довго стояв і дивився на цей витвір мистецтва, коли раптом побачив дівчину. Вона сиділа біля вікна і, наче нудьгуючи, гортала якусь книжку. Ні, не читала, а знічев’я гортала. Виглядало так, наче батьки змушували її вчити уроки, а вона ніяк не хотіла їх вчити. Ні, це вже не була школярка, а радше студентка. І як це Остап її відразу не побачив? Вона була така незвичайна, що хлопець отетерів. Таких дівчат він ще ніколи не бачив. Волосся по плечах, обличчя… Він не знав, як про це обличчя сказати. Воно наче випромінювало якусь гіпнотичну красу, від якої годі було відірватися, відвести очі, годі було вирватися з того полону.

– Дівчино, дівчино, – тихо покликав Остап. Та вона чи не чула його, чи не зважала на той юначий поклик. А може врешті-решт щось зацікавило її у тій книжці, яку вона так бездумно гортала. Хлопець хотів підійти ближче, та з буди виліз якийсь чудний собака. Півморди і одне око у того собаки було доброзичливе, аж наче посміхалося, а друга половина морди і друге око пашіло люттю. А як знати, що в дану хвилину, у того пса переважить?

– Все тут таке чудне, – тихо сказав Остап. – І цей будинок, і ця дівчина, і навіть цей пес. Як казка якась…

– Дівчино, дівчино, – ще раз покликав хлопець та й вже хотів було йти. Коли раптом несподівано відчинилися двері того замку і звідти вибігла… Ні, не принцеса, а скорше якась сердита фурія. Вона була зовсім молода і могла бути мабуть гарною, якби не була така сердита. Та Остап зрадів їй. Це була хоч маленька надія довідатися хоч що-небудь про ту дивовижну незнайомку.

– Дівчино, дівчино, – ступив Остап назустріч Афіні (ясна річ, це була вона). Афіна від несподіванки аж здригнулася.

– Ой! А щоб тобі!

– Навіщо ж так лякатися? – аж засміявся Остап з Афіниного переляку.

– Я тільки хотів запитати у вас… Скажіть, ви живете у цьому будинку?

– Так. Це мій дім, – пом’якшала Афіна і зробилася навіть дуже симпатичною. Та Остап на те не зважив. Його цікавило зовсім інше.

– Скажіть… – затнувся. – У вас є сестра?

– Ні. Я одна у батьків.

– Скажіть… А дівчина… Тут така незвичайна дівчина… Вона ще не давно сиділа біля вікна і гортала книжку. Це не ваша сестра?

– Ха-ха-ха! – засміялася Афіна і знову на щось розсердилася. Остап такої поведінки зрозуміти не міг і ще дужче знітився.

– А я подумав, що це ваша сестра.

– Отак і думай далі, бовдуре. – зло кинула Афіна та й пішла геть.

– За що вона мене образила? – ошалешено думав хлопець і роздивлявся довкіл. Було вже темно. Дівчини біля вікна вже не було. Остап ще трохи постояв, але отак дурно стояти не було ніякого сенсу.

«А може вона вийде, – подумав. – Може ж вона вийти. І що я їй скажу? Ет, безглуздо отак стояти. Як та сердита дівчина сказала? Бовдур! Бовдур і є. Ні, а все-таки… Чому вона так сказала? І чого вона така сердита на ту дівчину? І все-таки мабуть, це її сестра».

Подумав так Остап та й пішов, подумки сам собі обіцяючи, що запам’ятає цей будинок і неодмінно ще прийде сюди, а може й не раз, аби таки вистежити ту дивовижну дівчину, бо вона така одна, бо таких дівчат Остап ще ніколи не бачив.

 

Стояла нестерпна спека. Воно ще б і рано для такого тепла, та у природи свої примхи і з тим вже нічого не поробиш. Море, тихе і лагідне, десь там плюскотіло, не приносячи прохолоди. У містечку Н. небувалий наплив людей. Тут проходила наукова конференція. Готелі були переповнені. Молодші розташувалися в гуртожитках, а особливо поважні жили у санаторіях. Актовий зал інституту ледве міг вмістити бажаючих. Тут принагідно демонструвалися здобутки науковців містечка Н.: безшумні вентилятори, дуже доречні для теперішньої спеки, штучні звірі і птахи, на котрих майже ніхто не звертав уваги. Дехто всім тим захоплювався, а дехто скептично кривився: мовляв, ну і що? Яка з того користь? Конференція проходила досить мляво. Виступи були цікаві, запальні, проблеми піднімали актуальні, та спека здолала всіх, і навіть потужні вентилятори від неї не рятували. Професори, найбільші світила, здебільшого занадто розповнілі, дрімали собі, не дуже дослухаючись до пристрасних доповідей. Доповідачі конче хотіли когось у чомусь переконати, але то була марна справа, бо їх мало хто слухав. Ні, чому? Ось молодий науковець гарячково щось записує, мабуть буде опонувати, доводити щось своє. Нехай молоді сперечаються, всуперечках шукаючи істину. Їм ще треба захищати свої дисертації. А метрам науки це ні до чого. Вони вже своє відсперечалися. Тут важлива тільки їхня присутність.