Афіна з Василем поїхали в Німеччину. Галина Оверківна плакала. Северин не показував, як йому скрушно, та був понурий і неговіркий. Азалія теж сумувала за Афіною. Але сумувала по-своєму, вона була прив’язана до Афіни, але десь в глибині її штучної душі (якщо штучний інтелект може мати штучну душу) була маленька втіха, що тепер ніхто не буде стояти між нею і професором. Бо, як би вона того не приховувала, але ревнощі таки в ній жили і Азалія ніяк не могла їх побороти. Адже Азалія була майже людиною.

Зимовий вечір огортав оселю професора Вернигори. Надворі хурделило, а тут було тепло і затишно. Галина Оверківна щось в’язала. Северин тільки оком кинув на те в’язання – і зрозумів: дитячі топанки. Зрозумів і посміхнувся: мабуть, Афіна матері вже відкрила свою маленьку таємницю, якої він, батько, ще не знав. Жіночі таємниці, такі нехитрі і такі важливі. Від чоловіка і жінки, власне, залежить життя на землі. А він, професор Вернигора, клопочеться штучним інтелектом. Чи це треба? Кажуть, що треба. Колись і він так думав. А тепер непевний, що це необхідно. Що це дасть для людства? Он сидить Азалія, його витвір, його шедевр. І що? Що далі? Азалія сидить сумна. Северин знає, чого вона сумує. Бо нічого не вийшло з її парою. Він хотів би втішити Азалію. Та що він їй скаже? Що це лише перша спроба? Так, перша спроба. Але Северин не знає, скільки таких спроб ще буде. І чи будуть? Чи візьметься ще хто-небудь за таку непосильну справу? Того Северин не знає, а тому мовчить, нічого не каже своїй штучній дівчині. А вона дивиться на нього, наче вловлює його думки. А може навчилася вже? Та ні, такої програми професор їй не вкладав. Азалія просто собі за всім спостерігає, щось аналізує, бо її штучний розум не звик відпочивати.

– Азаліє, – таки озвався професор, – про що ти зараз думаєш?

– Про Лео.

– Ти шкодуєш, що ми його відправили?

– Ні. Він зовсім пустий. Він зовсім не штучний інтелект.

– То що будемо робити, Азаліє? Знову вдамося до інтернету?

– Ні, професоре. То була марна затія. Я думала…

– Якщо чесно, то й я сподівався. А вийшло…

– Я, професоре, от що думаю… Тільки дослухайте мене до кінця і не перебивайте. Я думаю, професоре, що пару для мене зможете сконструювати тільки ви.

Северин хотів щось сказати, та Азалія жестом його зупинила.

– Ви досконало знаєте мою конструкцію. Вам просто треба придумати мого двійника з деякими відмінностями, тільки чоловічої статі. Хіба це так важко?

– Важко, нерозумна ти дівчино, дуже важко. Чи знаєш ти, як я шліфував кожний твій нерв, кожен м’яз, особливо на твоємі обличчі. Ти думаєш, легко було добитися, щоб ти заговорила, щоб стала настільки схожа на людину, що невігласи в таке не могли повірити? Ні, Азаліє, ти собі навіть не можеш уявити, який це колосальний труд.

Азалія зітхнула.

– Значить, не буду я мати пару. Не буду, бо ніхто другий не придумає такого штучного інтелекту, як я.  А просто робот – це не цікаво.

По містечку ходила зимова ніч. Вона заглядала в кожне вікно: чи вся сплять? Сніг виблискував сріблом проти місяця. Місяць здивовано заглянув у вікно кабінету професора Вернигори – єдине вікно в цілому містечку, що в таку пізню пору ще світилося.

«І що той Северин знову вигадує? – подумав місяць. – Чому йому не спиться?»

Тільки подумав місяць, але нічого не сказав, бо то не його справа. Його справа – світити. От він і світить. А людські клопоти – то не для нього. Місяць проплив над холодним морем. Від полиску крижаної води, аж йому, місяцю, стало холодно. І знову він повернувся до того єдиного в містечку вікна, що все ще світилося.

«І чого тій людині не спиться? – думав місяць. – І що ще треба тому сивому чоловікові? Над чим він там чаклує у своєму заставленому книжками кабінеті?»

А професор Северин Вернигора міркував над парою для своєї штучної дівчини Азалії, котра так панічно боїться дощу. На аркуші паперу гарним, каліграфічним почерком було написано: «Нарцис». Це була нова проблема професора Вернигори. Це було його покликання. Це був, зрештою, його обов’язок.