Професор Вернигора звик, що в його житті, в його оселі та й в містечку події перебігають плинно, спокійно, без особливого поспіху. А тут… Завихорило, закушпелило. Ще не встигла влягтися буря після пристрастей Афіниного весілля – що не кажіть, а для містечка це подія: донька професора Вернигори, знехтувавши всіх місцевих хлопців, вийшла заміж чи за якогось іноземця, чи за якогось провінціала (толком ніхто нічого так і не знав), як подзвонили з Німеччини. Як з’ясувалося, молоді вчені не дрімали, а плідно працювали і таки сконструювали приятеля для Азалії. Це був, як запевняли професора, штучний інтелект, начинений всілякими програмами, чоловічої статі. Хлопці збиралися приїхати до професора Вернигори зі своїм витвором, щоб тут в домашніх умовах познайомити Азалію з її нареченим, а потім вже допрацьовувати і удосконалювати його залежно від реакції Азалії і від оцінки професора Вернигори. Це був дуже важливий візит. Ще тривали канікули і літні відпустки, але гарячі голови молодих вчених чекати не хотіли. Вони прагнули знати результати своєї праці. Їм не терпеливилося. Вони хотіли бачити на практиці свій витвір вже, не чекаючи і не відкладаючи. Це імпонувало професору. Він таких любив. Та й сам був таким в молодості. Це вже тепер він трохи споважнів, навчився стримувати свої емоції та амбіції, – словом, доріс до професора. Отже, шарварок в професорському будинку продовжувався. Афіна, окрім того, що допомагала матері на кухні, скрізь наводила лад, а ще встигала чепурити Азалію, придумувала їй модні зачіски, підміряла нові сукні. Зустріч мала бути унікальною. Якось про те довідалися в науковому центрі. Набралося багато бажаючих бути присутніми на цій зустрічі. Дехто пропонував влаштувати конференцію в науковому центрі, хтось радив запросити телебачення. Але Северин був непохитний.

– Ні, – сказав він. – Це зустріч цілком домашня. Ніякого телебачення, ніяких журналістів. Я з проектом не знайомий. Його розробляли молоді вчені. А раптом їм щось не вдалося? Ні, ризикувати я не маю права. Я не можу підставляти хлопців. Та й Азалію також.

– Даремно ти, тату, – непокоїлася Афіна. – Це ж так цікаво. Справжня подія для нашого містечка. Та й Азалія занудилася. Їй би не завадило трохи засвітитися, нагадати про себе. Правда, Азаліє?

– Не знаю.

– Овва! Вона не знає! Це на тебе не схоже. Ти зараз, між іншим, прекрасно виглядаєш. Ти хвилюєшся?

– Мабуть. Трохи.

– Ясна річ, що хвилюється. І ти б хвилювалася, – посміхнувся Северин. – Їй зараз не до преси. Вона зараз думає про… Зустріч. Та це справа тільки Азалії. На неї чекають справжні несподіванки. Їх важко передбачити. Нас з тобою це також стосується. Та нам спокійніше. А от Азалії…

 

Гостей зустрічала Афіна. Рвалася й Азалія, але професор її не пустив.

– Ти їх зустрінеш вдома. І то не відразу. Я тебе покличу.

– Я дуже хвилююся, професоре, – зізналася Азалія.

– Трішки можна і навіть треба. Але не занадто. Все має бути збалансовано. Ти у нас розумниця. Ти зможеш. Це твій невеличкий іспит. Між іншим, я теж хвилююся.

– Ой… Ну чому вони так довго? І все-таки мені треба було поїхати на вокзал.

– Все гаразд, Азаліє. Вони вже незабаром будуть. Ти підеш в спальну і сидітемеш там, доки я тебе не покличу.

– Ну чому, професоре?

– З етичних міркувань. Може в твого хлопця щось по дорозі розладналося, а може його треба привести до  порядку.

– Нічого в нього не розладналося. Я хочу його бачити. Всі ваші перестороги, професоре…

Голос Северина зазвучав суворо.

– Азаліє, ти все зробиш так, як я сказав. Так треба.

– Добре. Стривайте, здається, приїхали. А можна, я хоч вигляну?

– Ні.

– Крайчиком ока…

– Ні. Я сказав. Іди в спальну. Тебе покличуть.

Азалія вийшла, сердито грюкнувши дверима. Вона мусила коритися. Але чому люди дозволяють собі збиткуватися над штучним інтелектом?

Тут саме на подвір’я в’їхала машина. З неї вийшла Афіна і два молодики.

«А де ж третій? – занепокоївся професор. – Де ж наречений для Азалії?»

Так самісінько подумала Афіна, зустрівши гостей на вокзалі. Северин не стримався. Вийшов. Саме в цей час з багажника дістали величезну важку валізу.

«Так от воно що! – подумки сказав професор і скептично посміхнувся. – Е, хлопці, ми свою Азалію ніколи в такому вигляді не перевозили. Ну-ну. Побачимо, чого вартий ваш жених, котрого ви транспортуєте у валізі. Чомусь думаю я, хлопці, що з того дива не буде пива».

Але треба було вітати гостей та й запросити їх до хати. Гості були поважні, з іншої держави.

– А де ж ваш… Шедевр? – зацікавлено спитав Северин. Молоді вчені посміхнулися і глянули на валізу.

– Тут він, тут.

– Максимум через півгодини стоятиме перед вами.

– Ну… Приходьте в мій кабінет і почувайтеся, як вдома. Тут все до ваших послуг.

І справді, через півгодини перед Северином стояв неоковирний потворний робот з майже квадратною головою, що мало скидався на хлопця. Правда, був у костюмі, в білій сорочці, з краваткою. На ньому все це виглядало просто смішно.

«Такий Азалії не сподобається, – подумав професор. – Він просто не може їй сподобатися».

Афіна скептично посміхнулася і вийшла.

– Привіт, юначе. Давай знайомитися, – звернувся Северин до «шедевру», щоб трохи собі уявити, що ті хлопці до них привезли. «Шедевр» насурмлено мовчав.

– Лео, привітайся, – підказували йому.

– Знайомся, Лео.

Нарешті той заговорив.

– Здоров, стариган. А ти ще нічого. А я думав, що ти зовсім дряхлий.

– А може ти скажеш, як тебе звати?

– Скажу. А чому ж не сказати? Я – Лео. Я хлопець класний. Мене оті безмозкі добре придумали. А де твоя дочка? Хотів би її побачити.

– Хто? Афіна?

– Ні, її, здається, не так називали. Та чорт з ним, давай хоч кого.

– Хлопці, кого це ви мені привезли? Це нікуди не годиться. Цей ваш «шедевр» не годиться навіть для прибирання снігу.

– Допрацюємо, професоре.

– Спершу треба було допрацювати, а тоді вже везти. Що ж ви, хлопці. Та вже покличу Азалію. Вона там не терпеливиться. Нехай подивиться на свого нареченого. Та вона буде розчарована. Я знаю.

Увійшла Азалія. Вона непорозуміло глянула на робота, скорчила гидливу міну, а потім засміялася.

– Оце?

– Лео, знайомся.

Лео зробив крок, спробував поклонитися, та в його суглобах щось безжалісно заскрепіло.

– Я – Лео. Я класний хлопець. Ти в тому переконаєшся. А ти Афіна?

– Ні, я – Азалія.

– Ах, пардон. Азалія! Як я міг забути? Та це не так вже й важливо. Я знаю про тебе багато. Знаю, що ти любиш квіти. Особливо гвоздики.

– Гвоздики? Хто вам таке сказав? Я терпіти їх не можу. Я люблю троянди, а ще польові квіти.

– Ну, це не так важливо. А ще я знаю, що ти любиш пасмурну погоду, особливо теплий літній дощ.

– Що ви! Я панічно боюся дощу.

– Ну, це не так важливо.

– Скажіть, Лео… Ви користуєтеся інтернетом?

– Чим? Інтер… Ні, не користуюся. А навіщо він мені? Я і без того класний хлопець.

В очах Азалії були сльози.

– Професоре, хто привіз сюди того бовдура? Який же це штучний інтелект? Це тупа безмогка бляшанка.

– Азаліє, я казав тобі, що з тим не так просто.

– Скажи, Лео, – ще раз звернулася Азалія до гостя. – Ти впевнений, що ми з тобою повинні одружитися?

– Не знаю. Мої патрони ще планують повести мене в Італію. Там також є одна роботеса. Не така гарна, але мені на те плювати. Може там…

– Тоді нам більше нема про що говорити, – сказала Азалія, розплакалася і вийшла з кабінету.

Северин докірливо глянув на гостей.

– Невже ви, колеги, не  помітили суттєвої різниці між Азалією і вашим… Лео? Азалія – це штучний інтелект, а Лео – це звичайний робот, що має в запасі кілька не дуже розумних фраз. Якщо чесно, колеги, то я сподівався від вас більшого.

– Ми конструювали Лео цілком в молодіжному стилі. Ми сподівалися, що Азалія і Лео будуть доповнювати одне одного, а їхні контрасти будуть тільки підсилювати враження. Їх можна було б показувати на сцені. Було б дуже цікаво.

– Так он воно що. А я думав, що ви і справді дружите з наукою. Ви ж бачите, що Азалія – це майже як людина, з цілком людськими емоціями. Ви бачили у неї сльози? Чи може ваш Лео витиснути з очей хоч одну сльозинку?

– А хіба в тому є необхідність? Тим паче, що Лео – чоловік.

– Гаразд, не будемо про сльози. Хоча я мав на увазі людські емоції взагалі. А розум? Де інтелект вашого Лео? Щось я його не побачив. Так що, хлопці… Співпраці у нас не вийшло. А я сподівався. Чесно вам зізнаюся, після знайомства з Лео я подумав би, що ви шахраї, якби не ваші солідні рекомендації. Гарно б я виглядав, якби тут було ще й телебачення. Що там ваш Лео розказував? Ви з ним збираєтесь їхати в Італію? Не раджу, хлопці, щиро не раджу. Тут ще роботи і роботи. А якщо хочете знати мою думку, то цей ваш проект нікуди не годиться. Якщо ви хочете серйозно працювати, то вам треба все починати заново. Найперше – зовнішність. Це не просто, але конче необхідно. Скажіть, чи схожий ваш Лео на людину? Чим схожий? Та нічим. Ви вже мені, старому, вибачайте: кажу, що думаю. Ви ще молоді. У вас все вийде. Але це довга і клопітка праця. Справжня наука не знає легких доріг… Ну, я піду. Заспокою Азалію. Вона дуже сподівалася, що нарешті буде мати собі пару. А воно так не просто, як і в людей. А ви тут… Відпочиньте. Через годину будемо обідати.

Пообідавши, молоді вчені довго не затримувалися. Вони подякували професору, вибачилися і попросили відвезти їх на вокзал. Це Афіна зробила з превеликим задоволенням. Азалія проводжати гостей не вийшла, хоч професор переконував її, що так годиться.

– Я їх не зустрічала і проводжати не буду. Єдине, що я скажу, професоре: ви – геній, а я – ваш шедевр. Я це сьогодні зрозуміла.

– Ну, Азаліє, скромність потрібна навіть штучному інтелекту. Так говорити не треба, але ми з тобою собі ціну знаємо. Сьогодні ти багато в чому переконалася. Це для тебе був добрий урок.

– Так, професоре. Сьогодні я зрозуміла ще одне… Яка я невдячна. І їй на очі навернулися сльози.

– Ну-ну, дівчинко моя. Не треба. Ми з тобою розуміємо одне одного. Ну… Піду. Проведу гостей. Так треба. Того вимагає етикет.