Професор дивився на Азалію і думав:

«Що з нею? Знову якась агресія. А її вчинки ніяк не свідчать про розум та інтелект. В чому справа?»

Та розгадати цю загадку професор не міг. Треба було знову зазирнути в її штучний розум. Тоді було простіше: біля Северина був Доленко. А тепер… Помічників не було. Мав надіятися тільки на себе.

«І треба, – думав Северин. – Бо як віддам таку недовершеність за кордон? Що про мене подумають?»

І зважився. Сказав Галині Оверківній, щоб в ніякому разі його не турбувала і не кликала до телефону. Він буду дуже зайнятий.

Розклав на столі всі креслення і розрахунки. Азалію це зацікавило.

– Що ви збираєтеся робити, професоре? Навіщо вам весь цей мотлох?

– Це не мотлох, Азаліє. Це системи твого життя.

– Ви хочете…

– Я хочу дещо звірити, – сказав замислено. Азалія занепокоїлася. Вона щось відчула.

– Скажіть, професоре… А ви часом не збираєтеся мене демонтувати?

– Ні, Азаліє. Щоб тебе демонтувати, мені непотрібен весь цей, як ти кажеш, мотлох. Це робиться дуже просто.

І занурився у вивчення схем і таблиць, які і так добре знав. Северин спершу навіть не розчув слів Азалії. Вона мусила їх повторити.

– А що, професоре, якби я так ненароком взяла та й пошматувала весь оцей… Мотлох? Як Афінині квитки…

– Тоді я тебе, напевно, таки демонтував би. Бо тоді ти зовсім перестала б бути моїм шедевром. А всі ті креслення та розрахунки… Це ж копії. Оригінал у мене в надійному сховку. А навіщо, Азаліє, ти такий бешкет мала б робити? Ось в тих кресленнях, схемах, таблицях, твоє життя. Я не знаю, чи з пам’яті я полагодив би якусь твою систему, якби щось у тебе розладналося. Я ж для тебе як лікар, Азаліє.

– Так… Розумію.

– А зараз, Азаліє, пересядь сюди, на канапу. Я хочу провести одне невеличке спостереження.

– А це безпечно?

– Цілком.

Азалія пересіла на канапу, а Северин тим часом обережно її вимкнув. Він мав кілька вимикачів, в різних місцях, бо того вимагало спілкування з роботом. Інколи не можна було передбачити, як він (чи вона) себе поведе. Северин ніколи про те не забував. Та все ж, коли очі Азалії отак згасали, коли її життя начебто зупинялося, професору ставало якось не по собі, було навіть трохи страшнувато. Виглядало так, нібито в його руках було життя людини, яке цілком залежало від нього, від професора Вернигори.

Детально проаналізувавши штучний мозок Азалії, Северин побачив, що рештки чіпа агресії, котрий Северин вже колись начебто знешкодив, пустили коріння, як метастази злоякісної пухлини, і тепер той чіп знову прогресував.

– Так-от звідки в Азалії її агресія. Бідна дівчинка, – тихо мурмотів Северин. – Спробуємо тобі допомогти. Ти в тому невинна. І я також невинен. То все той клятий чіп, хай йому грець… Так… Отепер, здається, все чисто. Закордонні хлопці з тим би не впоралися. Їм забракло б мого досвіду. Вони ще надто молоді. Пропала б моя Азалія. Її врешті-решт демонтували б із-за надмірної агресії. Отепер має бути все в порядку.

У двері постукали. То була Галина Оверківна. Вона кликала Северина. Там до нього хтось з центру прийшов.

– Не можу, Галю. Перепроси того, хто прийшов, і скажи, що я не можу відірватися від нагальної справи.

– А Азалія? Де Азалія? Я щось її не чую.

– Вона… Зайнята. Ми тут з нею… Працюємо.

– Северине, чого ти мене під дверима тримаєш? Що там у тебе за секрети? Відчини.

– Не можу, Галю, у мене пильна справа. Іди і перепроси людину. Хтось же там чекає.

– Іду. Ти мене лякаєш, Северине.

– Галю, їй Богу, лякатися нема чого. Справи цілком буденні, але вкрай потрібні. Приходь через годину – і я тобі відчиню. І ти пересвідчишся, що зі мною і з Азалією все гаразд.

Северин не хотів, щоб Галина Оверківна бачила Азалію в такому вигляді. Вона могла б налякатися, бо теж звикла сприймати Азалію, як живу істоту.

 

Азалія розплющила очі.

– Ой, що це зі мною?

– Нічого страшного. Ти просто задрімала. Таке буває. Все гаразд.

– Зі мною, професоре, таке почастішало. Це нічого? Це не якась загроза?

– Ні, Азаліє. Все гаразд.

У двері постукали.

– Ось і Галина Оверківна іде до нас. Галю, поправ Азалії зачіску. Вона трохи заснула і…

– Афіна ще не приїхала?

– Ще ні.

– Чому вона так довго? Я так за нею скучила.

– Дорога далека, а ще погостює там трохи. Куди їй спішити?

– Ніхто не думає про Азалію. Мені без Афіни зле, а їй байдуже.

– Послухай, Азаліє, хіба ти забула як ти Афіну ображала, говорила всякі дурниці і врешті-решт порвала їй квитки на поїзд? Хто ж так робить? Де ж тоді був твій інтелект?

– А я не хотіла, щоб Афіна їхала.

– Але ж у Афіни своє життя. Афіна не належить ні тобі, ні навіть нам з Галиною Оверківною.

– А кому вона належить? Тому хлопцеві?

– Ні, Азаліє, і йому Афіна не належить. Вона належить найперше сама собі.

– А суспільству?

– Ну… До деякої міри і суспільству. Тобі, Азаліє, прикро, коли тебе ображають?

– Дуже прикро. Особливо, коли Афіна обзиває мене бляшанкою.

– Бачиш. А скільки ти всяких дурниць наговорила Афіні? Ти думаєш, вона тебе після того буде любити?

– Думаю, що ні.

– А ти ж хочеш, щоб тебе любили?

– Так, хочу.

– Тоді й тобі треба бути добрішою. Ти ж розумна, ти ж добре знаєш, як завдати комусь прикрощів.

– Так, знаю.

– То не роби того. Намагайся зробити людині щось добре. Удосконалюйся, Азаліє, а то я пожалію, що тебе придумав.

– Я люблю Афіну. Мені її так бракує. Вона для мене майже, як штучний інтелект.

Северин і Галина Оверківна мимоволі посміхнулися. В Азалії було щось зовсім дитинне, і це вражало.