Афіна з Василем цілими днями десь бродили. Знайомилися з містечком, хлюпалися в морі, ходили на концерти приїжджих артистів, що із-за моря приїхали сюди, а якщо вже вони приїхали, то увечері розважали місцевих жителів і приїжджу публіку. За день накупавшись і насмажившись на сонці, втомлені артисти мляво рухалися на сцені, а співали за звичай «під фанеру». Але й так було добре. Хоч щось. Молоді приходили втомлені до краю і голодні. Вони з’їдали все, що їм наготувала Галина Оверківна, хвалили господиню, дякували їй і йшли дивитися телевізор. Азалія цілий день вешталася з кутка в куток, була сумна і неговірка, навіть до комп’ютера втратила цікавість. В інтернет зовсім не заходила. Щось там творилося в її штучному мозку. А що… Професор Вернигора пробував розгадати і не міг. Пробував Азалію «розговорити», чимось зацікавити – нічого з того не виходило. Северин розумів, що її поведінка якось пов’язана з приїздом Василя. Але як?

Якось Василь з Афіною прийшли раніше звичайного і поставили на стіл шампанське. Коли сіли всі до столу, то не Василь, а Афіна урочисто сказала:

– Дорога родино, ми з Василем вирішили одружитися.

Така заява нікого не здивувала. Хіба Азалія глипнула на Афіну з-під насуплених брів. Пауза не затягнулася. Галина Оверківна витерла сльозу, а Северин спитав:

– А чи не зарано? Ви ще так мало знаєте одне одного.

– Достатньо, тату.

– А чому твій хлопець мовчить? Можна подумати, що це ти вирішила одноосібно.

Молоді засміялися. Василь знітився.

– Просто від Афіни це залежало. Я чекав на її згоду. І нарешті вона зважилася. Я люблю вашу дочку і кривди їй не зроблю. А завтра ми хочемо їхати на Житомирщину до моїх батьків. Вже й квитки взяли.

– Все це якось так несподівано, – витирала сльози Галина Оверківна.

– Чому несподівано? – спокійно і розважливо сказав Северин. – Я й не сумнівався, що так все закінчиться. Як у гарній казці. Я ще погано знаю Василя, зате я добре знаю свою доньку.

– Тату, ти що хочеш тим сказати? – розсердилася Афіна і вже хотіла встати з-за стола, та Василь притримав її за руку.

– Жартую, дочко. Не сердься. В такий вечір сваритися не годиться. Давайте вже нарешті пити шампанське.

І тут несподівано для всіх зірвалася Азалія. Всі якось забули за неї, і вона сиділа собі за столом без уваги та без зайвих слів. І раптом стала, чомусь сердита, аж очі у неї світилися.

– Василь лопух. Афіна хитра і підступна. Він ще її не знає. Він ще з нею наплачеться. Але так тим чоловікам і треба. Вони довкола себе нічого не бачать: ні краси, ні інтелекту. Так їм і треба, тим чоловікам. Вони, як риба, попадаються на наживку. От і ти попався, Василечку. Тепер тріпайся, не тріпайся – а не зірвешся. Та, якщо подумати, то Афіна – ще більша бляшанка, ніж я.

– Азаліє, – гукнув Северин.

– Що, Азаліє? Я правильно мислю. Бо я – досконаліша за людину.

Всі сиділи ошелешені і мовчали. Потім Афіна похопилася і кинулася до дзеркала. Вона знала – за дзеркалом є вимикач. По якімсь часі Азалія замовкла, обм’якла, а потім схилилася на стіл, немов заснула. З усіх присутніх найбільше перелякався Василь.

– Що ти зробила? Ти її убила!

– Нічого з нею не станеться. Я просто її вимкнула.

– Нехай подрімає, – тихо сказав Северин. Було видно, що йому незручно за своє творіння.

– І чого ти, дочко, на неї так реагуєш?

Афіна плакала.

– Теж мені інтелект! Звичайна бляшанка і трошки поролону.

Василь намагався її заспокоїти. Вечір був зіпсований. Його намагалися втиснути в якісь рамки.

– А чому в Азалії якась така незрозуміла агресія? – спитав Василь у Северина.

– Азалія і сама б того не пояснила. У неї спрацьовують якісь людські емоції, а керувати ними вона не вміє і я не можу. Якщо чесно, то я вже від неї втомився. Дуже втомився. І демонтувати шкода. Це такий колосальний труд. Якщо я колись пишався своїм шедевром, то тепер я скептично приймаю всі похвали і чекаю – не дочекаюся, коли її нарешті заберуть до Німеччини. Там молоді вчені взялися сконструювати для Азалії штучного хлопця, такого, як і вона, інтелектуального.

– І ви віддасте Азалію? – не повірив Василь.

– З радістю. І нехай вони вже там удосконалюють Азалію, прибирають її агресію. Все це можливо, просто мені на таке вже бракує сил. Та й нецікаво, якщо чесно. Я вже своє довів – створив Азалію. А тепер бачу, що то була даремна моя праця. Людям більше користі може принести тупий потворний снігозбирач чи продавчиня газет, ніж штучний інтелект Азалії. Кому він потрібний?

– Ти, тату, просто втомився. Попри всі недоліки Азалії, вона – шедевр. Тобі, тату, треба відпочити.

– Ти все ще її захищаєш? – здивувався Северин.

– Захищаю, бо вона в принципі не може себе захистити. Азалії теж важко жити з людьми. Вона ж не людина, а штучний інтелект. Деякі людські емоції їй просто незрозумілі.

– Ти, Афіно, вже навчилася добре аналізувати поведінку Азалії. Чому б тобі не продовжити мою справу? Практики в тебе достатньо.

– Хто знає. Може колись і продовжу.

– Найбільша помилка, якої я припустився, це те, що добровільно погодився жити з Азалією під одним дахом. Спершу це виглядало начебто розумно, але жити з роботом під одним дахом, тим паче зі штучним інтлектом – це безглуздо.

– Дозволь, тату, з тобою не погодитися. Азалія мусить вчитися і самовдосконалюватися. А як би вона мала бути схожа на людину, якби не жила з людьми? Всього ж не запрограмуєш. А може витівки Азалії – це всього-навсього наші, людські недоліки? Я пригадую себе, коли в Азалію закохався Остап. Було таке, Василю. Ти того не знаєш. Гарний хлопець, а закохався в Азалію. Він не знав, що це штучний інтелект. То, мушу зізнатися, я поводила себе так самісінько, як зараз поводить себе Азалія. Мені було байдуже до того Остапа. Просто мене брало зло: чому це Остап закохався в Азалію, а не в мене? Так що Азалію не варто дуже звинувачувати. Але давайте вже нарешті закінчувати нашу домашню конференцію і пити шампанське. В цій родині не дадуть порядній дівчині і заміж вийти.

– але, я вас прошу, ввімкніть Азалію, – попросив Василь. – Мені сумно на неї дивитися. Я звик сприймати її як живу істоту. Нехай вона буде з нами.

Увімкнули Азалію. Вона протерла очі і знічено глянула на всіх.

– Ой, я, здається, задрімала чи що… Що це зі мною, професоре?

– Нічого, Азаліє. Таке буває. Від перевтоми і надлишку емоцій, – заспокоїв її Северин. Далі все обійшлося по-родинному, весело і без ексцесів. Недовго й сиділи, бо Афіна була втомлена, а вранці вони з Василем мали їхати на Житомирщину.

Яке ж було їхнє здивування, коли вранці Афіна знайшла в своїй сумочці поштовані квитки на поїзд. У злості Афіна загукала так, аж вікна задзвеніли.

– Хто це зробив?

– Всі збіглися і сполохано дивилися на Афіну. Що це з нею? А з нею була звичайнісінька істерика. Вона тримала в руках пошматовані квитки і гірко, невтішно плакала.

– Хто це зробив? – непорозуміло і занепокоєно питав Северин.

– Хто зробив! Відомо, хто зробив. Я більше ні на хвилину не зостануся в цьому домі. Та твоя мавпа, тату, не дасть нікому спокійно жити.

– Азаліє, – в голосі Северина суворість і навіть злість, що з ним бувало вкрай рідко. Увійшла Азалія. Вона навіть не пробувала прибрати з обличчя свою переможну глумливу посмішку.

– Азаліє, це ти зробила?

– Я, – в голосі хизування.

– Навіщо ти порвала квитки на поїзд?

– Бо я не хочу, щоб Афіна їхала від нас. Я за нею буду сумувати.

Северин пробував себе стримати – і не міг.

– Знаєш, Азаліє… Ти зараз схожа не на людину, а на мавпу. Так, так, на мавпу. Правильно Афіна сказала. Зі мною погодилися б всі, хто бачив тебе на конференції. Що з тобою відбувається? Це вже не удосконалення. Це якась деградація. Невже ти не розумієш, що Афіна візьме другі квитки і таки поїде, куди їй треба.

– Я думала…

– Нічого ти не думала. Якби ти думала, то такого не зробила б.

Сніданок пройшов у мовчанні. Відразу після сніданку Василь і Афіна стали збиратися.

– А не зарано? – сумно спитала мати.

– Та якби не та мавпа, то було б зарано, а так… Спробуємо взяти квитки на той самий поїзд. Якщо будуть. А якщо ні… Що ж, будемо чекати.