Якось Афіна повернулася додому, а в них – чужа дівчина. Вона сиділа на канапі і гортала якусь книжку.

«Знову приїхала якась абітурієнтка. Мабуть, донька якогось столичного світила. Ох, як вони всі мені набридли. Але ж я не можу їм про те сказати. І так батько каже, що я нестерпна грубіянка».

Дівчина не звертала на Афіну ніякісінької уваги і продовжувала гортати книжку.

«Задавака, – подумала Афіна. – Нікого окрім себе і не помічає. Але ж я мушу поводити себе, як нормальна вихована людина».

– Добрий день, – привіталася Афіна.

– Добрий день, – відповіла незнайомка, встаючи і ледь помітно схиляючи голову у легкому поклоні. Афіна протягнула їй руку і назвала себе.

– Азалія, – вимовила дівчина з якоюсь, як здалося Афіні, підкресленою пихою.

– Азалія? – перепитала Афіна, дивуючись. – Це ваше ім’я?

– Азалія, – повторила дівчина, більше нічого не додаючи.

«Якась дуркувата, – подумала Афіна. – І про що з нею розмовляти?»

– Ви приїхали з Києва?

– Азалія, – ще раз повторила дівчина, встаючи і ледь схиляючи голову.

«Що з нею? Вона якась дурна. А може вона… Штучна? Так, без сумніву, штучна. Це новий витвір мого татуся. Дуже досконалий витвір, мушу визнати, якщо навіть я купилася. Але навіщо? Навіщо розумні люди тратять розум і сили на такі дурниці? В нашому житті стільки всяких проблем, які конче треба вирішувати, а вчені мужі бавляться собі дорогими іграшками. А може вона все-таки справжня? Зараз ми це перевіримо».

– Ей, ти, опудало, – сказала Афіна, стаючи навпроти дивної дівчини.

– Азалія, – знову повторила дівчина і на її обличчі не здригнувся жоден мускул.

– Зрозуміло. Ти – дурний безмозкий робот, – зневажливо сказала Афіна.

Увійшов професор Северин Вернигора, усміхнений, задоволений.

– Ну як? Познайомились?

– Ти, таточку, дурнішого нічого не міг придумати?

– Ну погодься, що це найкращий винахід з усього мого доробку. Азалія! Ну звичайно, ще треба допрацьовувати, удосконалювати, але, погодься, це – шедевр.

– Тату, а навіщо? Навіщо даремно витрачати сили й розум? Невже нема більше ніяких проблем, якими б мала займатися наука? От чого я не розумію і мабуть ніколи вже й не зрозумію. Я занадто дурна, щоб збагнути таку мудрацію. Я ладна порадіти з тобою за твій успіх, похвалити твій доробок. Тільки скажи мені: навіщо все це? Я ще можу зрозуміти винахід тих роботів, що прибирають сніг. Так, вони роблять щось конкретне, корисне, полегшують людську працю. А та твоя Азалія? Яка користь від неї?

Професор спаленів. Він завжди якось умів тримати себе в руках. А зараз… Афіна таким його ще не бачила.

– Ти що, навмисне? Ти навмисне хвалиш потвору того снігозбирача? Його придумав доцент Карпенко, щоб на ньому захистити свою докторську дисертацію, але він її не захистить. Це кажу я, Северин Вернигора: не захистить! Бо який тут інтелект? Де він? Це потвора, що згортає сніг, а не інтелект. А ось, – показав на Азалію, – витвір мистецтва, довершеність, шедевр!

– А користі?

– Ви, молоді, у всьому тільки користі шукали б. Без користі для вас уже і наука – не наука. Вам би тільки користі! Ханиги, ледачі пошуковці легкого шматка. Отой дурень Карпенко так само мислить, як і ти.

– Рада, що у вашій установі знайшовся хоч один розумно мислячий чоловік. Хотіла б з ним познайомитися.

– Ось вона, моя трагедія! Рідна донька! Мало того, що вона мене не розуміє, так вона стає на бік мого запеклого ворога, того покидька, того збоченця. Моя донька!

– А хіба в науці теж є запеклі вороги? А я думала…

– Думала! Вона думала! А хіба ти можеш думати?

Афіна не відповіла. Вона мовчки вибігла з хати, не забувши обдарувати неприязним поглядом Азалію. Професор здивовано оглянувся довкіл.

– Я, здається, трохи переборщив. Нерви. Так не можна. Як ти думаєш, Азаліє?

– Азалія, – сказала штучна дівчина і схилила голову.

– Так… Ти ще нічого не думаєш. Але ти будеш думати, будеш. І відповідати на питання будеш. Це тобі не металевий двірник, що вміє тільки розчищати сніг. Це справжній інтелект.

І професор сів за письмовий стіл, проводячи якісь свої тільки йому відомі розрахунки. Азалія мовчки гортала книжку, потім встала, пройшлася по кімнаті і зупинилася біля професора.

– Азалія хотіла іти з Афіною.

– О, Азаліє, це вже успіх. Ти починаєш думати. Але тобі ще рано виходити на вулицю.

– Афіна не любить Азалію.

– Звідки ти це взяла?

– З її імпульсів.

– Добре, дівчинко, дуже добре. Це нічого. Афіна колись зрозуміє.

– Я – штучний інтелект?

– Так, Азаліє. Але ти будеш найдосконаліший штучний інтелект, якого ще досі ніхто не створив.

– Афіна – теж штучний інтелект?

– Ні, Афіна – людина. Я – теж людина.

– А я?.. Я страшенно боюся дощу.

– Так, тобі краще під дощ не потрапляти. Можуть намокнути твої суглоби. Тоді їх треба насухо витерти і змастити машинним маслом. Але про те подбаю я, твій професор. Тобі нема чого тим журитися. Твоя справа – вчитися і удосконалюватися.

– А людина теж боїться дощу?

– Ну, для людини дощ не такий страшний, як для тебе. А ще людина має захист від дощу – парасольку. Та ти про те не журися.