Отой-то Василь мав тепер приїхати. Із-за того-то Василя перекидали догори дном весь будинок, а Афіна бігала, як накручена, і була нестерпна: то сміялася і навіть щось наспівувала, то раптом ставала сердита, як пантера. Аж терплячий батько мусив їй зробити зауваження.
– Афіно, візьми себе в руки. Це неприпустимо, щоб доросла дівчина так себе поводила.
Тільки мати посміхалася, дивилася на доньку і зітхала, своє згадуючи.
«Слава Богу. Таки прийшло до доньки її кохання. А я думала, що спізнилося…»
Зустрічала Василя, ясна річ, Афіна. Сама. Хотіла ув’язатися і Азалія, та Северин сказав, що, коли зустрічаються хлопець і дівчина, то вони прагнуть бути удвох. І Азалія мала б те знати.
– А навіщо удвох? – гостро спитала Азалія, як наївна дівчинка-підліток, що провокує дорослого на пікантну розмову.
– Ну… У них свої розмови, свої проблеми. Вони не хочуть, щоб хтось у те вникав.
– Які у них проблеми? Вони ще нежонаті.
– То й що? Однак вони хочуть бути удвох.
– Я знаю навіщо. Щоб цілуватися.
– Може й так. Вони дорослі, можуть собі таке дозволити.
– А я? Я теж доросла.
– Ти почекаєш. Тобі ж обіцяли допомогти.
– Скільки я вже можу чекати? Набридло. Або я людина, або…
– Ти не людина. Мусиш про те пам’ятати. Ти – штучний інтелект. Я вже тобі казав.
Але саме в цей час зупинився автомобіль і з нього вийшла усміхнена Афіна та її гість, елегантний, офіційний, з валізою і квітами. Северин встиг шепнути Азалії, щоб поводила себе пристойно.
Все було дуже просто і симпатично. Обід, розмови, захоплення професорським будинком, квітником і навіть Рексом. Азалія компліментів не дістала. Їй і так багато їх перепадало. Азалія сиділа понура і неговірка. Після обіду всі розбрелися по справах чи без справ, залишивши гостя на якийсь час з родинними альбомами. Афіна допомагала матері на кухні, а хлопець з задоволенням роздивлявся старі фотографії. Ось Афіна ще зовсім маленька, а ось вже школярка. Хлопець так захопився, що й не помітив, як до нього впритул підійшла Азалія. Аж здригнувся, коли вона заговорила.
– Скажи… Чим тобі подобається Афіна?
Голос різкий, в голосі метал. Хлопець на мить задумався.
– Навіть не знаю. Важко так відразу сказати. Ну… Вона гарна.
– Є багато гарних дівчат.
– Вона… Ні на кого не схожа.
– Тим, що грубіянка?
– Ну… Я б так не сказав. Може інколи трохи нестримана, але…
– Нічого, ти ще те відчуєш.
– А власне, чому ти про те питаєш?
– Хочу збагнути чоловічу логіку.
– Ого! То ти молодчина.
– Але ти вибрав Афіну, а не мене.
– Ну… Афіна – дівчина, а ти… Мені б таке до голови не прийшло.
– Так, я робот, бляшанка.
– Я того не сказав.
– Але подумав. Я знаю. Але я краща, розумніша, досконаліша. А що боюся дощу – то пусте, з тим можна змиритися.
– Це беззаперечно. Ніхто і не сперечається. Всі тобою захоплюються. Хіба ж не так?
– Захоплюються! Що з того? Я однак самотня.
Хлопець розгубився. Він не знав, що має казати тій штучній дівчині. Северин почув різкий тон Азалії і виглянув зі свого кабінету.
– Азаліє, зайди до мене.
– Так і знала. А я не хочу. Я зайнята. Я розмовляю з нашим гостем. Хіба не можна? Афіні можна цілуватися, а мені не можна просто поговорити?
– Азаліє, – голос професора суворий і різкий. – Ти поводиш себе вкрай непристойно. Не заставляй мене вдаватися до крайнощів. Іди сюди, бо інакше…
– Мушу йти, – зітхнула Азалія, – бо той старий хрунь зараз мене відключить.
– Азаліє, хіба ж так можна? – намагався зупинити дівчину Василь. – Ти мусиш поважати професора. Він твій творець.
– То й що? Однак я не його власність.
– А чия? Смію спитати.
– Я – власність суспільства.
– Ти диви! – тільки й спромігся сказати хлопець. Северин вийшов з кабінету, взяв Азалію за руку, щось натиснув на її зап’ясті і повів свій шедевр до себе, вибачившись перед Василем за не гречну поведінку Азалії.
– Чому ж… Мені здається, нам обом було цікаво поспілкуватись. Ми ближче познайомилися. А це не зайве.
Азалія притихла, здавалося, заспокоїлася.