Ця конференція була дивовижна. Проходила вона у Мюнхені і мала статус міжнародної. А дивовижною вона була тому, що тут були і метри науки, і талановиті студенти, котрі хотіли не просто здобути диплом, а й набути знання. Демонстрували Азалію – досягнення професора Вернигори, що стало неабиякою сенсацією і зворохобило весь науковий світ. Професор Вернигора мав доповідь. Біля нього була Азалія. Афіна, як була у тому потреба, допомагала Азалії, а Северин Вернигора після доповіді подекуди щось коментував. Найцікавіше ж було те, що Азалія сама перекладала промови виспаючих. Вона досконало знала англійську, німецьку і грецьку мови. Французьку знала слабше. Перекладачі ревно стежили за Азалією і були на похваті, щоб їй допомогти. Афіна, як завжди в таких випадках, хвилювалася, наче і її також отут демонстрували як досягнення професора Вернигори. Все проходило спокійно і виважено. Раптом Афіна вловила на собі чийсь незмигний прискіпливий погляд. Вона мотнула головою, наче хотіла той погляд скинути, стрясти з себе. І тут-таки почервоніла від того мимовільного руху. Це було неприпустимо – отак мотнути головою на очах у цілого вщерть заповненого залу.

А той погляд не зникав. Афіна відчувала його. Він її бентежив. Здається, той погляд проникав крізь одяг, крізь тіло, у саму середину. Афіна ще дужче спаленіла, а потім таки не витримала і глянула в той бік, звідки струменів той палкий погляд. На неї дивився хлопець, очевидно її одноліток. Він не дивився на Азалію, а безсоромно втупився в Афіну. Дівчина спопелила його очима, сердито зміряла його елегантний костюм і… Посміхнулася. Це було так несподівано. А потім вона знову розсердилася, тепер уже на себе.

«Ото дурна селючка, – картала сама себе. – Він ще подумає, що я втішилася, що він на мене увагу звернув. Дуже він мені потрібний!»

Афіна так задумалася, що пропустила реакцію залу на якийсь дотеп Азалії. Взяла себе в руки і вже більше не дивилася на того елегантного хлопця. Зате він дивився і дивився на Афіну. Врешті-решт з його боку це було непристойно.

«І як він собі таке дозволяє? Нахаба! – обурено думала Афіна. – Теж мені європеєць!»

Подумала так Афіна і відігнала ті думки, бо треба було слідкувати за ходом конференції, щось підсувати, слідкувати за Азалією. Штучна дівчина вела себе бездоганно, та часом могло прослизнути щось не зовсім те, що треба, і тоді Афіна подавала Азалії умовний сигнал – і вони добре розуміли одна одну. Навіть Северин дивувався зі своїх дівчат. Вдома вони сперечалися, могли образити одна одну, діставали одна одну шпильками та гострими дотепами, зате на виїзді дівчата були єдине ціле. Вони розуміли одна одну з півслова, з помаху вій. Ось і тут, на конференції.

«Тільки що так знітило Афіну? – спершу не міг зрозуміти Северин. – Он як пойнялася полум’ям».

Прослідкував за сердитими спалахами очей своєї доньки – і зрозумів джерело і причину доньчиного гніву.

«Отак воно найчастіше й буває, – чомусь подумав професор і посміхнувся. – Що ж… Пора її така…»

На перерві Афіна, підхопивши попід руку Азалію, поспішно пройшла у відпочинкову кімнату.

«Ще мені тільки залицяльника бракувало!»

А сама все думала та й думала про того хлопця і згадувала його погляд.

«Які ж у нього очі? Карі чи чорні? Чи може голубі? – думала Афіна, наче то було те найважливіше, про що зараз слід було думати. – Ні… Не згадаю. Вони якісь такі…»

Афіна не чула, що казав їй батько, про що питала Азалія. Нарешті професор поторсав доньку за плече.

– Афіно, отямся. Конференція ще не закінчилася. Ти нам потрібна. Ми без тебе не можемо. А ти якась… Як відсутня. Я все розумію, але…

Афіна зітхнула і наче вигулькнула зі сну.

– Все гаразд, тату. Я з вами.

Северин глянув на доньку і повірив їй, що все гаразд.

Після конференції той елегантний хлопець підбіг до Афіни, наче боявся її втратити. Спершу він звернувся до дівчини німецькою мовою, якої вона, ясна річ, не знала. Але тут втрутилася Азалія, проявивши неприпустиму непристойність.

– Юначе, – сказала Азалія, наче була набагато старша від хлопця. – Вам слід попрацювати над вимовою. Може ви й досконало знаєте німецьку мову, але вимова у вас кульгає.

Хлопець спаленів. Професор став картати Азалію за невихованість, а Афіна попросила у нього вибачення за Азалію. Тоді хлопець перейшов на українську мову і знічено сказав:

– Я знаю. Азалія права. З вимовою у мене і справді є проблеми. Я щойно перший рік в Німеччині. Мало спілкуюся з німцями із-за тієї вимови. Тому… Азалія має рацію.

І до Афіни:

– Дівчино, я б вас попросив дати мені вашу візитівку. Ми зараз розійдемося і… І я не хотів би вас втратити.

Афіна знітилася, що було на неї зовсім не схоже, і не знала, куди їй подіти очі. Тільки по хвилі оговталася.

– У нас сьогодні Азалія свої візитівки роздає. Чи може ви випадково сплутали нас? Так, я не Азалія, я Афіна.

– Афіна? Це ваше ім’я?

– Так, це моє ім’я. А мій тато не вірить, що всі дивуються з мого чудернацького імені.

– Чому? Мені подобається. Воно милозвучне і оригінальне.

– Лестите?

– Ні, чому ж…

– Це мені батько таке придумав, за що я йому дуже вдячна.

Северин глянув на Афіну з докором: мовляв, не забувай, де ти.

– Пробач, тату.

Їм пора було йти. Їх вже кликали на обід. Мали бути урочистості на честь гостей – делегатів конференції.

– Ходімо, дівчата, – звернувся професор до обох.

– Візитівку, прошу вас. Це ж ні до чого не зобов’язує.

Хлопець наполягав. Відмовити було б якось не дуже делікатно.

– Зараз, тату. Вже йдемо. Скажіть, – заглянула в його візитівку. – Скажіть, пане Василю, а звідки ви так добре знаєте українську мову?

– Та я ж з України, з Житомирщини. Приїхав на навчання.

– Добре, що мову свою ще не встигли забути.

Жорстко, з якимсь докором прозвучав голос Афіни. І чого вона? І сама потім не могла пояснити свого невиправданого гніву. А що у тому поганого, що хлопець приїхав до Німеччини вчитися? Та якась образа закипала в душі дівчини.

«Їдуть вчитися за кордон! Ах, як престижно! Нібито наші інститути гірші».

І Афіна вже мала зіпсований настрій до кінця дня. І чого? – спитав би хто. Та її ніхто ні про що не питав. І Афіна була, як та чорна градова хмара. А батькові було не до неї. Він спілкувався з колегами, з журналістами. Азалія також була не без загальної уваги. А проблеми Афіни були не глобальні. То були її особисті проблеми. Афіна була просто дівчина, котра ще не знайшла собі пари. А ще її непокоїли звичайні людські проблеми, до яких нікому не було діла. Афіна ставила перед собою запитання, на котрі не знаходила відповіді, а її батько, професор світової ваги, не міг їй нічим допомогти, бо йому було не до неї.

Нарешті якийсь журналіст підійшов і до неї. З перекладачем.

– Скажіть…

– Нічого не скажу, бо я не люблю журналістів.

Афіна була різка і неприємна навіть сама собі. І чого її занесло? А журналіст не відставав. Може своєю неординарністю дівчина його ще більше заохотила і заінтригувала.

– Скажіть, а за що ви не любите журналістів?

– Бо вони приставучі і набридають. Сказала ж, що не хочу відповідати на ваші запитання. Чого вам ще?

– Пробачте.

І відійшов. Серед своєї заклопотаності Северин все ж помітив, що Афіна досить неврівноважено розмовляла з закордонним журналістом. Коли були вже в готелі, між ними відбулася гостра розмова.

– Ти, дочко, що собі дозволяєш? Ти не вдома. Ти тут представниця держави.

– Ти, тату, про що?

– Добре ти знаєш, про що. Про того журналіста.

– А-а… А чого він в’язне?

– А етикет? Ти ж мені дорікаєш, що я не європеєць. А сама?

– Так, я повела себе зле. Визнаю. Просто у мене не було настрою.

– Хіба можна свій настрій переносити на суспільні справи? Вчися тримати себе в руках. Така наука згодиться і вдома. Добре, якщо той журналіст промовчить. А якщо ні? Ти уявляєш, який галас може він здійняти? Журналісти люблять сенсації. А тут… Донька професора! Це нам може серйозно нашкодити. Ти не вдома. Завжди треба думати над кожним своїм вчинком. А за кордоном тим паче.

І не знала того Афіна, і не відала, що ця конференція зробить несподіваний поворот в її житті. Була замислена. Інколи не чула, що до неї говорять. Азалія непорозуміло дивилася на Афіну. Такий її стан був для Азалії чужий.

– Нашій Афіні треба заново блоки перекомплектувати, – посміхалася Азалія.

– Йди звідси, іржава бляшанко. Бо як дам, то твої блоки ніякий професор не збере.

Азалія образилася не на жарт.

– Чого вона, професоре?

– Не займай її, Азаліє. Закохані завжди добрішають, а наша Афіна навпаки: наче лихий в неї вселився.

– Я що, схожа на закохану?

– Не схожа, дочко. В тім то й біда. Та однак закохана.

– Відчепіться ви від мене. Хіба ж ви не бачите, як мені зле?

І задзвонив Афінин мобільний. Афіна спаленіла. Дзвонив Василь.

– Я просто хотів почути ваш голос.

Мовчала.

– Ало, Афіно.

– Я слухаю.

– Розумію. Ви не одна і не хочете зі мною при всіх розмовляти.

– Майже так.

Юначий усміх, легкий і милий.

– Афіно… Я повторював би ваше ім’я безконечно.

Тепер посміхнулася Афіна – і стала дуже симпатичною.

– Навіщо?

– Не знаю. Зі мною ще такого не було.

– Прийміть щось зайспокійливе.

– Ви смієтеся з мене, Афіно? Не допоможе мені вже нічого. Я мушу бачити вас. Давайте зустрінемося завтра. Я покажу вам місто. Я вже багато встиг побачити.

– Не можу. Буду зайнята.

– А по обіді?

– Може. Ще не знаю.

– Я вам зателефоную.

– Гаразд.

По тій розмові Афіна розпогодилася. Рум’янець – на всю щоку. Вона підійшла до Азалії, чмокнула її в щоку і тихо сказала:

– Пробач, Азаліє. Я не хотіла. На мене щось найшло. Пробач.

– Що з нею? – здивовано глянула на Афіну Азалія.

– Тобі, Азаліє, того не зрозуміти. Це чисто людські емоції, – пояснив Северин.

– А я?

– Тобі ще того навчитися треба. Удосконалюйся. Хоча… Почуття – це таке, чого навчитися не можна.