Северин поїхав до Києва. Трохи переживав за дівчат. Афіна вдома розслабилася і знову починала конфліктувати з Азалією. Перед дорогою Северин прочитав Афіні цілу настановчу лекцію щодо Азалії. Афіна відпустила гальма. Того не можна було допускати. Особливо, коли Северина не було. Від Азалії всього можна було сподіватися. Афіна не завжди те розуміла і вважала, що інколи Азалію треба ставити на місце. Афіна інколи забувала, що Азалія не просто дівчина. Воно й не дивно. Звідки його експресивна донька мала б постійно пам’ятати всі ті нюанси? Якщо вже мислити правильно, так, як треба, то Азалія мала б перебувати в лабораторії. Щоб нікого не наражати на небезпеку. Жити поряд з роботом – це, знаєте, не така вже легка справа. Але це входило в проект професора Вернигори і він нікому не давав права втручатися в свої плани.

З поїзда затефонував. Захвилювався, коли трубку взяла Азалія і не хотіла нікого кликати до телефону. Професор вимагав, наполягав, наказував, та все було даремно. Северин передзвонював ще і ще, але трубку знімала Азалія. Вона жорстко посміхалася і відмовлялася покликати чи Афіну, чи Галину Оверківну.

«Щось сталося, – думав професор. – Треба негайно повертатися додому. На наступній станції вийду і поїду в зворотньому напрямку. А що, коли не буде квитків? Ще бракувало застрягнути в дорозі. Недаремно Афіна мене самого не хотіла відпускати. Вона мала рацію. Ні, я ще далеко не європеєць. Селюк. Правильно донька сказала. У життєвих ситуаціях я зовсім не професор, а безпорадний селюк. Ну чому я, скажімо, не записав номери мобільних телефонів ні Афіни, ні Галі? Бо не звик до сучасної техніки. А тепер…»

Потім, вже вкотре, Северин взяв до рук свій мобільний телефон.

– Еврика! – гукнув Северин надто голосно, аж пасажири не порозуміло подивилися на нього. Йому стало незручно. Як з’ясувалося, його розумна донька старанно записала йому на мобільний всі потрібні і навіть не дуже потрібні телефони. Северин тут-таки набрав Афіну і почув її рівний, поважний голос.

– Слухаю, тату.

– Афіно, я вже ледве з дороги не повернувся. Що там у вас?

– Нічого. Все впорядку.

– А чому Азалія знімає трубку і нікого не хоче кликати до телефону?

– А це ти в неї спитаєш. Коли приїдеш. А зараз не переживай, нічого страшного. Просто Азалія зачинилася в твоєму кабінеті. Сама звідти не виходить і в кабінет нікого не впускає.

– Що ж вона там робить?

– Не знаю. Я хотіла підгледіти через вікно, та вона вікно зашторила.

– То може мені все-таки повернутися?

– Ні, тату. Ти їдь. Врешті-решт… Ну нехай сидить в кабінеті. Хіба вона там може щось зіпсувати?

– Та наче ні. Все замкнено. Там тільки комп’ютер.

– Ти тільки не хвилюйся. Просто… Невинні пустощі нашої дорослої дитини.

– Афіно, слухай мене уважно. Там у вітальні за дзеркалом вимикач.

– Я знаю.

– В разі чого – вимкнеш.

– Добре, тату. Ти тільки не хвилюйся. Я впораюся.

– Я зараз ще їй зателефоную. Спробую вплинути.

Северин знову набрав номер домашнього телефону. Обізвалася Азалія з тією ж жорсткуватою посмішкою.

– Азаліє, що ти собі дозволяєш?

– Нічого особливого, професоре.

– Чому ти зачинилася у моєму кабінеті? Хто тобі дозволив?

– Я просто хочу побути сама. Хіба не можна? Вони всі мене вже дістали. Особливо Афіна зі своїми повчаннями.

– Я Афіну залишив замість себе. Мусиш її слухатися.

– Не хочу. Вона не професор.

– От що, Азаліє… Я більше телефонувати не буду. Приїду – і ти негайно переселишся в лабораторію. Я припустився помилки. Мій проект «Азалія» не вдався. В лабораторії тебе будуть вмикати, як всякий прилад, при потребі, а також демонструватимуть відвідувачам. І мови не може бути про подальшу співпрацю з німецькими вченими. Все.

Северин вимкнув свій мобільний і ліг спати. Спав він дуже погано. Встав якийсь пом’ятий, ще більше втомлений, ніж був перед сном. Привів себе до порядку, у провідниці замовив каву і став чекати. Поїзд підходив до Києва.

 

Коли професор повернувся, то застав дома гармидер і переполох. Прибирання, метушливе порання. А на кухні… Боже ти мій! Тут пахло так, що хоч звідси не виходь. У Северина вдома завжди пильнували за чистотою, але щоб так…

– Що тут у вас робиться? – немало здивувався професор.

Розпашіла Афіна була особливо схвильована.

– Ой, тату, ми чекаємо гостей.

– Яких гостей? Чому я нічого не знаю?

– Цього разу це буде мій гість.

– До Афіни наречений приїжджає, – пояснила Азалія. І Северин вловив в її тоні щось таке, що змусило його прискіпливіше глянути на свою штучну дівчину.

– Ти, Азаліє, занепокоєна чи незадоволена?

– Ні. Але є певний дискомфорт.

– Так буває завжди, коли готуються до прийому гостей.

– Але ж то гості не мої. То чому я маю терпіти дискомфорт?

В голосі Азалії відчувалася агресія.

– Так буває в сім’ї. Ми з Афіною також переживали певний дискомфорт, коли до тебе приїжджали вчені з Німеччини.

– То зовсім інше.

– Чому інше?

– То ж вчені.

– То й що? У кожного, Азаліє, своя зацікавленість. І з тим треба миритися.

– А я не хочу миритися. Мені це не подобається.

– Послухай, Азаліє, тебе створила людина. Ти не можеш вказувати людині, що їй робити і чого не робити.

– Можу. Бо я розумніша за людину, принаймні, за Афіну.

Професор захмарився.

– Азаліє, я зрозумів. Щось у тебе не так. Десь я припустився помилки. Треба якнайскорше її виправляти.

– Ні, професоре. Я досконала. Всі про те пишуть і говорять. Я ваш шедевр.

Северин розсердився.

– Говорити і писати можна що-завгодно. Спробували б вони прожити з тобою під одним дахом. Тоді ти не видалася б їм такою досконалою.

– То я не шедевр? – здивувалася Азалія.

– Ні. На жаль. Ти можеш сама це перевірити. Включи програму самовдосконалення і перевір всі вузлики свого розуму. Ти це можеш.

– Не бачу в тому потреби.

– От-от. Це і є відхилення від програми. Спробуй сама ліквідувати цей недолік. Без мого втручання.

– У мене тільки один недолік – те, що я так панічно боюся дощу. Та й то, професоре, це скорше ваш недолік. Навіщо ви мені вмонтували цей людський інстинкт?

– Я б не сказав, що це людський інстинкт. Це страх робота.

– Але я не робот. Я – штучний інтелект.

– Штучний інтелект – це теж до деякої міри робот. Розумний робот.

– Ви мене ображаєте, професоре.

– Ні, не ображаю. Я кажу так, як є. Я називаю речі своїми іменами.

– Скажіть, професоре, чи не могла б я жити без людей, самостійно, щоб ні від кого не залежати?

– Ні, не могла б.

– Чому?

– Бо ти не мала б всього, що ти маєш. Скажімо, комп’ютера, інтернету. Ти не мала б грошей, отже не могла купити масла, акумулятори, котрі треба час від часу міняти. Та й багато чого. Щоб з тобою було все гаразд, за тобою потрібен нагляд тямущої розумної людини.

– Значить, я не людина. І ніколи не стану людиною.

– Ні, ти – штучний інтелект, наділений людськими емоціями.