І – бомба: до їхнього центру приїжджає дуже серйозна перевірка. Всі захвилювалися: давно такого не було.

– То все Северин, то він воду каламутить. Не думає, що це і по нас вдарить.

– Не думає! А чого це він ще й про нас має думати?

– Чекайте, колеги. А ви про нього подумали? Хоч хтось. Не дають відрядження – нехай, ігнорують його винахід – правильно, не дають відпустку за свій рахунок – нехай звільняється з роботи. А що ж тут такого? Аби нам спокійно жилося.

– Чекайте, колеги. А чого ви так боїтеся тієї перевірки? І чого це вона по нас має вдарити? От я, скажімо, не боюся. А чого я маю її боятися? Нехай бояться ті, у кого, вибачайте, рильце в пушку. Я не шахрую, задурно грошей не беру, окрім зарплати, не маю нічого: ні премій, ні відряджень. Навіть на лікарняному кілька років вже не був. То чого мені боятися? Нехай перевіряють.

Всі пригнічено мовчали. Потім хтось спитав:

– А Северин приїхав?

– Ні, Северина все ще немає. Дзвонив до Галини Оверківни – не каже нічого.

– Ну правильно. А їй хіба легко? Кажуть, там і церкву підбурили проти Северина.

– Церкву? А до чого тут церква?

– Священик приходив. Мовляв, Северин демона сконструював.

– А ви кажете. За нього добре взялися. Северин мусить захищатися. От і поїхав. І добре зробив.

– Та ж ніби полювання на відьом давно минуло.

– Виходить, що не минуло. Тільки тепер полюють на на відьом, а на нашого Северка.

– Це під нього добре хтось риє.

– Що там хтось? Відомо, хто риє.

– А я не розумію: кому Северин заваджає? Нікуди не рветься, ні до влади, ні за преміями, ні ще до якихось регалій.

– А слава? Ти забув?

– Так, слава – то така пані… Спокуслива і зваблива.

– Так Северко наче й до слави не рвався. Сидів у затінку.

– Слава сама його знаходила. А це комусь вадило. От і…

 

А Северин, виявляється, з Києва відразу у Брюсель поїхав, на якусь виставку. Запатентував свій винахід – та й поїхав. Знала про те Галина Оверківна. Дзвонив їй ледве не щодня. Знала і мовчала. Вона дуже важко пережила, що Северин пішов з роботи, що так легко його звільнили. Пропрацював все своє життя – і на тобі. Ніхто тобою не дорожить. І що він тепер буде робити? І як він це переживе? Та якось мусить… Дзвонили з центру, але Галина Оверківна їм нічого не розповідала. А навіщо? Є серед них і такі, що добре до Северина ставляться. Вона те знає. Але ж ніхто за нього не заступився. І коли вже нарешті Северин повернеться? Вони ще ніколи так надовго не розлучалися. Як він там? Чи подбає про нього Афіна. Він часом буває просто безпорадний. Афіна вже доросла, але часом буває жорсткувата. Просила її, але що з того?

А потім виявилося, що Северин з Брюселя поїхав аж до Америки. Ото роз’їздився. Давно треба було в Київ поїхати. А то сидів тут, загнаний і ніким неоцінений. А так хоч світа побачить. Та й Афіна. Вона таки змусила батька трохи одягнутися. Сміялася, як розповідала. Що ж, такий він вже є. Ніколи про себе не подумає. Добре, що Афіна з ним. Вона подумає і про Северина, і про Азалію. В Афіни теж доля чомусь не складається. Вже б і заміж пора, а хлопця чомусь нема. Не те, щоб не було. Хлопців вистачає, та Афіні все не такі. Перебирає ними. Може й добре, що не кидається на першого-ліпшого, а щоб в дівках не засиділася. У матері за все серце болить. Мусить боліти. Одна донька у матері. І гарна, і розумна, та що з того? А ще… Молодість не хоче заглядати наперед. Вона  думає, що ніколи не минеться. А воно ж не так. Та це знають тільки матері. Діти про те думати не хочуть.

Дзвонить телефон.

– Ой, це вони. Слава Богу. А то я вже переживала, що довго мовчали. У трубці найперше голос Афіни. Веселий, життєрадісний. Значить, все впорядку.

– Мамо, привіт!

– Афіно, чому ви так довго не дзвонили? Ви ж знаєте, що я переживаю.

– Мамо, ми тут не дармуємо. Виставки, прес-конференції, прийоми, фуршети. Ніколи і вгору глянути. Навіть Азалія каже, що вона втомилася. А що нам казати? Ой, мамо, наш тато тут справжнім європейцем став. Приїде – не впізнаєш. Та й Азалія нових манер набралася. Така панна стала, що куди там.

– А ти, Афіно, як?

– Я? А що я? Життя трохи побачила. Цікаво. Мамо, тільки не падай. Я тут хлопця зустріла. Він родом з України. Ще нічого не знаю. Але, здається… Та я ще не знаю.

– Добре, дочко, добре. Я рада за тебе. Хоч світа побачиш. А де тато?

– Даю, бо він вже не витримує. Як молодий. Він, мамо, в тебе все ще закоханий.

Обидві сміються. А потім голос Северина:

– Здорова була, Галинко.

– Северине, коли ти вже додому?

– Ой, серденько, не знаю. Я вже сам скучив. За домом, за тобою і за твоїми варениками. Ніхто так смачно не готує, як ти.

– Виходить, часом корисно трохи поїздити. Так і свою жінку цінувати навчися.

– Не вигадуй, Галю, я тебе завжди ціную.

– Добре. Розкажи, як твоє здоров’я. Тільки чесно. Як серце?

– Нормально. Б’ється.

– Так коли додому?

– Ой, не знаю. Ми зараз в штатах. Потім ще в Італію, в Німеччину, а тоді вже й може додому, якщо ще щось не вигулькне. Знаєш, Азалія тут має колосальний успіх. Доленко добре казав. Ця дівчина могла б тут заробляти шалені гроші. Але я не можу з нею просто так розлучитися. Тяжко. Що там у центрі? Ти часом не чула?

– Там у них якась перевірка. Дуже серйозна. Дзвонив Крутко.

– О, це добрий козарлюга. Той нічого не боїться, рубає з плеча. З ним можеш говорити відверто. Але краще я сам йому подзвоню. Розумієш, тут розходження в часі. Тому трохи незручно.

– Їхав би ти вже додому. Я так боюся, щоб ти тими поїздками не надірвав собі здоров’я.

– Не бійся. Я тут у вирі життя. А це знаєш… Найкращий стимулятор. Знаю, знаю. Закінчуй вже, бо без сорочки залишишся.

– Не хвилюйся. Як там Рекс?

– Рекс? Та нічого. А що з ним станеться? Гавкає.

– А ще скажи… Священик більше не заходив?

– Ні. А що, мав зайти? Я в неділю в церкві була. Бачив мене, але нічого не казав.

– Добре. Бувай здорова. Не сумуй. І пильнуй мій квітник.

Та й по розмові. Галина аж сплакнула. Скільки ж то років з ним пережито. І тяжких, і спокійних. Ні, Северин у неї добрий чоловік. Такий домашній, родинний, дарма що професор. Не мала вона з ним ніяких пригод. Жили, як кажуть, душа в душу. Тому й так маркітно зараз їй без нього. Тільки-от… На роботі так з ним обійшлися. Та Бог їм суддя. А може все ще наладиться. Бач, як люди його оцінили. Добре, що поїхав до того Києва. А то так і сидів би.

Загавкав Рекс.

– Хто б це міг бути? На кого це він так завзято гавкає?

Вони з Северином вже якось так влаштували своє життя, що до них не дуже часто хтось заходив. Ні, відлюдьками вони не були. Мали своє обмежене коло друзів, то з ними і спілкувалися. Гостей любили приймати, і самі в гості ходили. Але на посиденьки ні у Северина, ні у неї ніколи не було часу.

«І все-таки… На кого так гакає Рекс? Добрий пес, хоч і штучний».

Галина Оверківна виглянула у вікно. Біля воріт стовбичив якийсь хлопець і дивився на їхні вікна.

«Чого йому? – чомусь неприязно подумала Галина Оверківна. – А може до Афіни? Але вона мені нічого не казала ні про яких своїх хлопців».

Хлопець стояв, а Галина Оверківна дивилася на нього через вікно. Це тривало досить довго. Нарешті їй це набридло.

«Якщо йому так хочеться, то нехай стоїть. А мені ніколи. І так стільки часу згаяла».

Та й пішла до своєї роботи.

Це був Остап. Він виглядав Азалію. А її чомусь не було.

«Куди вони її від мене сховали? Але й тієї другої дівчини щось не видно. Оце, мабуть, мати їхня виглядала».

Остап вже не раз сюди приходив, стояв годинами непомічений, але Азалії так і не бачив. А сьогодні щось той їхній чудернацький пес на нього розгавкався. І чого він? Вже й ковбаси йому кинув. Не їсть, вражена, і лементує. Певно Остап і сьогодні дурно тут стоятиме.

«Де ж Азалія? Нема. Тільки її мати час від часу зиркає у вікно. Так, нічого теща буде. А таки буде».

Остап вирішив, що наступного разу, якщо Азалії не буде, він таки зважиться зайти до її матері і спитати, куди вони її сховали, аби вони з Азалією не зустрічалися. Але це їм не допоможе. Остап однак знайде Азалію. І тоді… І тоді… Замріявся хлопець про те, які вони з Азалією будуть щасливі, і не знав, що попереду його чекає гірке розчарування. Але це буде потім. А зараз… До містечка Н. підкрадався вечір, теплий, мрійливий, закоханий. А Остап блукав, як сновида, не знаходячи собі місця – нема Азалії.

«І коли вже вона нарешті буде? І коли ця чарівна дівчина буде вже нарешті моєю? Якщо так конче треба, то я згідний почекати. Але навіщо? Треба бути щасливими, доки ми ще молоді, доки перед нами ще цілий світ».

На вулиці містечка висипала молодь, дівчата і хлопці, парами і поодинці. Старші люди, переважно жінки, сиділи на лавчинках біля своїх воріт, осудливо дивлячись на молодих, що безсоромно цілувалися на виду у всіх.

– Хіба ж колись таке було? – докірливо казала котрась поважна старушеньція.

– Ет, зрівняли! Хіба ж ми колись ходили з голими животами? – відгукнулася не менш поважна сусідка.

– А он гляньте, яка пішла, з кульчиком на пупці.

– Тьху! Зовсім подуріли. І куди тільки влада дивиться? Я б заборонила таке паскудство.

– А владі що? Їй давно вже байдуже до нас.

– А ви чули, що у нас недавно поважний професор з того нашого наукового центру лишив жінку і двох дітей, а женився на молоденькій, щойно тільки школу закінчила?

– Якби ж то женився, а то ж так живуть, «на вєрочку».

– Подумайте. Старий хрунь, дарма що професор.

А молодь собі гуляла, любилася, розважалася, заходила в кав’ярні, п’яно перехитувалась по вулицях містечка Н. не зважаючи на суди-пересуди старших. До Остапа нав’язливо чіплялися повії, котрих тут було чимало. Вони вирізнялися яскравою косметикою, відвертим одягом, розв’язними манерами: бери мене хоч хто-небудь, тільки гроші плати. Бажано наперед. Бо хто тебе знає? Остапу ті повії вже набридли. Бо своїх місцевих хлопців вони добре знали. А тут молодий, гарний, а ще й до того приїжджий. От і чіплялися. А чому б не позалицятися? А раптом клюне. А Остап вже ледве стримував себе, щоб не матюкатися. Незручно, дівчата все-таки.

– Дівчата, – скептично посміхнувся та й попрямував до готелю. Ті повії псували фантастичну принаду того теплого вечора.

«Якби ж то Азалія була, – думав хлопець. – Якби ж то ми були удвох… Ні, я таки мушу поговорити з її матір’ю. А чого відкладати? Завтра ж зайду і поговорю з нею. А що ж тут такого? Ми ж не діти».

З тим і заснув. І приснилася йому Азалія. Вона посміхалася і накивувала йому пальцем: мовляв, дивися мені. А на пальці в неї була обручка. Ну й сон! Що він мав би означати? Остап не вірив у сни. Та від такого сну вранці свтав, як зачумлений. І вже та обручка йому з голови не йшла.

– Азаліє, Азаліє, – повторював хлопець, наче якесь магічне заклинання. – Азаліє, Азаліє, – повторював Остап, куди б не йшов і що б не робив. Та її не було. Остап більше не міг так жити у невідомості.

Коли день став хилитися у надвечір’я, Остап вже вкотре підійшов до того незвичайного будиночка, в якому, тепер він те знав, жила Азалія. Чудернацький пес дрімав собі коло своєї буди. Мати Азалії поливала квіти. Остап мимоволі глянув на вікна: а може?

– Нема, – вдарило у скроню. – Де ж вона?

Просто стояти біля воріт було ніяково: жінка прискіпливо дивилася на нього. Привітався. Загарчав чудернацький пес.

– Я міг би вам допомогти, – сказав аби щось сказати.

– Дякую. Скільки там тієї роботи.

– Чи міг би я до вас зайти? – зважився Остап. – Я хотів би з вами поговорити.

– Заходьте.

– А той ваш цербер?

– А-а, Рекс? Зараз я його заспокою. Рекс, до буди. Все гаразд. Свої.

І пес заховався у буді, що більше була схожа на іграшкову хатинку. Остап ступив на подвір’я, зачинивши за собою ворота. До щему пахла матіола і ще якісь квіти. Остап не дуже на квітах знався, хоч у матері росло їх повнісінько. Жінка з цікавістю дивилася на нього, привітно і запитально. Галина Оверківна не знала, як їй бути: чи кликати хлопця до хати, чи сісти з ним тут-таки на лавчині.

«Якщо в нього є якась розмова, то годилося б запросити його до хати. А з другого боку?.. Я сама. А хто його знає, що він за один».

– Сядемо тут, під хатою, – запропонувала. – Бо в хаті душно.

Сіли поряд на лавчині під старою розлогою грушею. Северин тут багато лавок понаставляв. І всі під старовину, подекуди навіть прикрашені різьбленням. Остап цікавим оком розглядав усі ті професорові витребеньки: шпаківню, годівничку, клітку з папугою, що висіла тут-таки на дереві. Хлопець і не підозрював, що і пес, і папуга, були штучні. Ні, всі інші пташки були справжнісінькі, але тут все так переплелося, що годі було у тому розібратися. Хлопець роздивлявся на все і мовчав. Галина Оверкіна вирішила сама почати розмову, бо її вже розбирала нетерплячка. Хто цей хлопець? Чого він годинами вистоює біля їхнього будинку? Чого йому тут треба? Хлопець явно приїжджий. Тутешніх Галина Оверківна знала.

– Ви, власне… До мене чи до мого чоловіка? – почала Галина Оверківна.

– Та найперше, мабуть, до вас, а потім вже…

Знітився і опустив очі.

– Я стосовно вашої доньки.

– Афіни?

– Ні, другої доньки.

Стенула плечима.

– У мене одна донька, Афіна. Якщо ви до неї, то її зараз нема. Вона у від’їзді.

– А Азалія хіба не ваша донька?

Засміялася голосно і щиро. Остап згадав, що так самісінько колись сміялася Афіна. Ще й бовдуром його обізвала. Простити їй того Остап і досі не може. За що вона тоді його образила? Галина Оверківна співчутливо дивилася на хлопця, що купився на вроду Азалії. Тільки як йому про те сказати? Як пояснити? Адже не повірить. Та й то, як в таке можна повірити? Галина Оверківна сміялася, а Остап супив брови.

«Що тут за таємниця? Що вони приховують про Азалію? А може вона просто якась їхня родичка? То так би й сказали. Чого ж тут сміятися? Що тут смішного?»

– Знаєш, хлопче… Як тебе звати?

– Остап, – понуро відповів той. – То де ж Азалія? – нарешті запитав настирливо, наче аж сердито, бо хотів вияснити все до кінця.

– Я хотів би бачити Азалію.

– Вона теж у від’їзді, – сказала Галина Оверківна і продовжувала посміхатися.

– От що я скажу тобі, Остапе… Не буду тебе морочити. Ти будеш розчарований, але мусиш те знати. До речі, ти знаєш, що мій чоловік Северин Вернигора – професор, працює… Працював у нашому науково-дослідному центрі?

– Знаю. Хтось вже мені про те казав. Ви не думайте… – і затнувся: не знав, як до тієї професорської дружини звернутися. «Паніматко» – ніби не пасує: дуже вже старомодно, хіба що в літературі таке зустрінеш. «Пані» – тут, мабуть, до такого не звикли. Хай йому грець! Не скаже ж же «тітко». Дружина ж професора все ж таки. Пропустив звернення і продовжив:

– Ви не думайте, що я з якоюсь корисливою метою. Я хотів би, якщо буде на те згода Азалії, одружитися з нею. Власне, тому до вас і прийшов. Я найперше говорив би з Азалією, так її нема. Тому й…

Звів очі на Галину Оверківну. Вона ледве стримувала сміх.

«Що вони? Подуріли?» – думав хлопець і сердився на себе, на Афіну і на цю начебто привітну жінку.

– Добре, Остапе. Не буду тебе морочити. Ти можеш й мені не повірити, але Азалія – це штучна дівчина – найновіший витвір мого чоловіка. Робот. Зрозумів? Або, як кажуть науковці, штучний інтелект. Ти бачив її. Вона дуже досконала, майже, як людина. Але це штучний інтелект.

Остап ошелешено дивився на цю пані чи паніматку. Він не міг зрозуміти, що вона йому таке каже. Вона просто морочить його. Азалія! Він з нею говорив, тримав її за руку, чув її сміх. Що вона йому торочить? І навіщо? Щоб він відчепився? Не на того натрапили. Але ж ця жінка – симпатична і привітна. Невже й вона?..

– Ти не віриш? І не дивно. Учасники конференції, на якій чоловік впереш демонстрував свій шедевр, теж не вірили. Почекай, я зараз.

Галина Оверківна метнулася до хати і винесла цілий оберемок газет і журналів.

– На, погортай. Тут ти знайдеш і статті про Азалію, і її фотографію.

«Шедевр професора Вернигори», «Штучний інтелект. В таке важко повірити», «Народження Азалії» і т.і. А була й цілком застерігаюча стаття: «Не закохуйтесь, хлопці, в Азалію».

– Ну, тепер повірив?

– Не знаю. Я однак хочу її побачити.

– Її нема. І скоро мабуть не буде. По виставках всяких їздять. Київ, Брюсель, Америка, Італія, Німеччина. Науковий світ зацікавився.

Остап встав, мовчки вклонився Галині Оверківні та й пішов. Почував себе одуреним, скривдженим. І навіщо доля з ним так зле пожартувала? Чи є сенс чекати Азалію, чи може завтра ж їхати додому? Ні, він таки її почекає. Ще тільки раз, єдиний раз подивиться на ту штучну дівчину, відчує на собі дивовижний вплив того штучного інтелекту, що навіщось придумав на його голову професор Северин Вернигора.