Якось Азалія сиділа біля вікна і знічев’я гортала якусь книжку. Читала чи не читала, а так, гортала собі. Їй було дуже невесело. Розрадою для Азалії був інтернет, та професор чомусь не дозволяв їй туди заходити. Чому? Азалія того не знала. Не дозволяв – і все. Казав щось про якісь віруси, але Азалія таке серйозно не сприймала. Сиділа отак, вряди-годи у вікно виглядала. Тільки що там цікавого у тому вікні? Десь хтось пройде по вулиці у якихось справах – і знову порожньо. Нудно Азалії. А професор того ніяк не може зрозуміти. Раптом Азалія від несподіванки ледь не скрикнула. І добре, що не скрикнула, бо привернула б до себе увагу, а це зараз їй було ні до чого. Вона побачила того хлопця, що тоді кликав її на каву. Того самого хлопця, від котрого вона так ганебно втекла. Чи називав він тоді своє ім’я? Не пам’ятає. Може й називав, та Азалія забула. Хлопець стояв біля воріт і дивився на її вікна. Ось він побачив Азалію, радісно посміхнувся, замахав руками.

«Він чекає мене, – радісно посміхнулася Азалія. – Не Афіну, а мене!»

Чому це для неї було так важливо – того вона й сама не знала. А в серці був такий щем, такий незнаний лоскіт, який буває тільки у людини. Азалія просто не могла більше отак незворушно сидіти, а притьмом вибігла з хати. Штучний собака Рекс щойно тільки збирався загавкати, та Азалія вчасно його зупинила.

– Тихо, Рекс, не гавкай. Все гаразд.

І підійшла до воріт.

– Азаліє, привіт, – обізвався Остап. Ви вже здогадалися, що це був він.

– Я  – Остап. Ти впізнала? Чому ти тоді так швидко втекла? Я ж тебе ніби не образив?

– Ні, не образив.

– Ти злякалася, я знаю. Чи дощу, чи мене?

– Обох.

– Азаліє, чому? Я хотів би бути з тобою. Розумієш? Я хотів би мати тебе за дружину.

– За дружину? Але я не можу бути твоєю дружиною.

– Чому, Азаліє?

– Бо я ніколи не зможу народити тобі дітей. Так сказав професор.

– Та плюнь ти на свого професора. Стариган з причудами. Він навмисне говорить тобі всякі дурниці, щоб тебе якомога довше утримати біля себе. Хоча… Якби я мав таку доньку, то може б і я їй говорив усякі дурниці, аби вона довше заміж не виходила та довше біля мене була.

Азалія голосно і дзвінко сміялася.

– Я пам’ятаю, у тебе проблеми з суглобами. Може ти того боїшся? Не бійся, Азаліє, нічого не бійся. Послухай, давай ми гайнемо звідси.

– Куди?

– Я знаю, куди. Є такий райський куточок на землі. Там нас ніхто не знайде. Там нам ніхто не завадить бути щасливими. Вір мені. Я тебе не одурю. А якщо хочеш… Якщо хочеш, можемо з тобою відразу й розписатися.

– Розписатися – це як?

Глянув на неї непорозуміло. Часом вона його дивувала. Була, як дитина.

«Це батько її так у шорах тримає».

– Ну… Я хотів сказати… Якщо ти мені не зовсім довіряєш, сумніваєшся в мені… Ми можемо відразу й одружитися. А вже потім поїдемо звідси.

– Не можу.

– Чому, Азаліє?

– Бо я ще мушу поїхати в Київ.

– Навіщо тобі той Київ? Що там цікавого?

– Е, це цікаво. Я ще ніде не була. І в Києві не була.

– Ми з тобою поїдемо. Куди скажеш, туди й поїдемо. Тільки будь зі мною, Азаліє. Я такої дівчини ще не зустрічав. Я люблю тебе, Азаліє.

Після таких слів Азалія, здавалося, була згідна на що-завгодно. Але тут з хати вибігла Афіна.

– Азаліє, що ти тут робиш? Ходімо, батько кличе.

– Я… Ось розмовляю. З Остапом. Хіба не можна?

– Можна, Азаліє. Тільки не зараз. Зараз ніколи.

– А я хочу зараз.

Тут в розмову втрутився Остап.

– Що ви собі дозволяєте? Чому ви з нею поводитеся, як з прислугою? Хіба вона ваша наймичка? Та й наймичка має якісь права. Я люблю Азалію. Як буде на те її згода, то ми одружимося і поїдемо звідси. І ніхто нам не заборонить бути щасливими.

Афіна злісно посміхнулася.

– Іди собі, хлопче, звідси. Пошукай собі пригод де-інде.

– Це не пригоди. Я люблю Азалію.

– Як там в народі кажуть? Не знаючи броду, не лізь у воду. Ходімо, Азаліє. Батько чекає. Будемо в дорогу збиратися.

Та й, взявши Азалію за плечі, повела її в будинок. Остап ще трохи постояв та й пішов геть, сповнений рішучості.

– Я ще прийду сюди. Я так легко не відступлюся. Ця гарна дівчина таки буди моєю.

Северин здивовано глянув на Азалію.

– Де ти була, Азаліє?

– Я? На подвір’ї, біля воріт. А що? Хіба не можна?

– Та можна. Чому ж ні?

Северин трохи розгублений, збентежений.

– Вона, таточку, з хлопцем романсувала. Бачиш, тобі не каже.

– Це правда, Азаліє?

– Романсувала! Ми просто розмовляли. Хіба що?

– Розмовляли! Він сказав, що любить Азалію і що збирається з нею одружитися.

– Це правда, Азаліє?

– Так, він таке говорив. Але я ще нічого не вирішила.

– Ого, дівчинко, ти ростеш.

І Северин заклопотано потер чоло.

– Мало ти ще фільмів дивилася, особливо про любов. Хоч би, Афіно, з нею поговорила, пояснила б її деякі речі, які я не можу їй пояснити. Поясни їй, по-дівочому, чому вона не може вийти заміж за звичайного хлопця. Бо я вже від того всього втомився. А зараз, Афіно, скажи матері, щоб ставила чай. Будемо вже їхати.

Сиділи у вітальні, пили чай з тістечками. Азалія гортала енциклопедію. Розмова не клеїлася. Всі були якісь наче пригнічені. Афіна завжди любила пити чай біля вікна. Сиділа собі, у вікно дивилася і пила чай. З тим вже нічого не можна було зробити. Така звичка. Раптом Афіна зіскочила зі свого місця, ледве чай не розлила.

– Тату, до нас гість. Мабуть, до тебе. Священик.

– Священик? Чого йому?

А той уже у дверях.

– Слава Ісусу Христу.

– Слава навіки.

– Перепрошую за таку несподівану візиту, – отцеві Михайлу ніяково. Цікавим поглядом обвів вітальню, дівчат, мимобіжно кинув погляд на Галину Оверківну.

– Я, власне, до вас, пане професоре.

– Прошу. Я до ваших послуг.

– Чи не могли б ми з вами поговорити десь так…

– Прошу, панотче, до мого кабінету. Але чи не погодилися б ви спершу випити горнятко чаю з тістечками? Моя дружина сама тістечка робить, і в неї це непогано виходить.

– Дякую. На жаль, мушу відмовитися. Поспішаю. Вічні проблеми мирян. Та й ви, бачу, налаштувалися в дорогу. Я вас довго не затримаю.

– Так, ми теж у вічній круговеркі. То ходімо.

Вмостилися на зручній канапі. Розмова мала бути явно неофіційна. Панотця Северин знав лише здалеку. До церкви він не вчащав. Не те, щоб був затятим атеїстом, але в Бога вірив якось по-своєму.

– Навіщо мені посередники? – казав не раз. – Я собі з Богом сам поспілкуюся. Без посередників. Бог почує мене і зрозуміє. А священик… Він така ж людина, як і я: грішна і не завжди порядна. Може той священик ще грішніший, ніж я. То навіщо я маю йому про свої гріхи розказувати? Наші стосунки з Богом не потребують посередника.

Галина Оверківна не могла свого чоловіка ні похитнути, ні переконати. То ж Северина розбирала цікавість: що ж привело до нього таку поважну особу? Панотець, видно, також почував себе не дуже комфортно. Він терся, м’явся і не знав, як йому почати ту незвичайну розмову. Очевидно, справа була дуже делікатна. Пауза затягувалася до непристойності. Треба було щось казати. Панотець відкашлявся.

– Знаєте, пане професоре… Мені дуже прикро, але громадськість, знаєте… Я волію не втручатися в такі справи. Наука знає своє, а церква – своє. Досі наші шляхи ніде не перетиналися, а тепер… Ви вже вибачайте, але мені сказали, між іншим, дуже поважні люди, що ви в домашніх умовах створили демона.

– Що? Демона? Це цікаво.

– Я б в таке не повірив, але громадськість наполягає. І це зовсім не цікаво, шановний пане професоре, а страшно. Ви собі навіть не уявляєте, які можуть бути наслідки. Такі чутки поширюються між вірянами. А люди… Самі розумієте. Ми ще не так далеко відійшли від тих часів, коли полювали на відьом.

– Так… Тепер я бачу, наскільки це серйозно. Мої недоброзичливці не дрімають. Скажіть, панотче, а ви також схильні так думати?

– Ну… Мені складно щось сказати. Я про це нічого не знаю.

– Добре. У вітальні поряд з моєю донькою сиділа дівчина. Хіба вона схожа на демона?

– Якщо чесно, то я не звернув на неї уваги. Я вже, знаєте, давно на дівчат не дивлюся, – посміхнувся. – Але, якщо це дівчина, створена вами без участі жінки…

– Саме так.

– Тоді вона не має душі. А якщо вона не має душі, тоді це щось нечисте.

– Отче, ви – високосвічена людина. Ви ж, певно, у побуті користуєтеся магнітофоном, музичним центром та й зрештою комп’ютером.

– Так, звичайно. Ми часом і в церкві все це використовуємо.

– І на авто, мабуть, їздите?

– Так, звичайно.

– І вам ніколи не приходить до голови, що все це від демона?

– Та ні. Хіба ж ми не розуміємо, що наука пішла вперед і що…

– Моя Азалія – це теж конструкція, тільки вища, витонченіша.

– Як ви сказали її звати?

– Азалія.

– Ім’я якесь… Скажімо так: не християнське.

– А чого б воно мало бути християнське? Це ж не людина, а штучний інтелект.

– Але ж вона рухається, ходить, розмовляє. То як тоді?

– Он у мене пес на подвір’ї. Він теж рухається, гавкає, але ж він штучний.

– Пане професоре, я заскочений, здивований таким поворотом справи. Мене ще ви якось можете переконати. Але прості люди вам, вибачте, не повірять. Вони можуть причинити вам зло. Я не знаю, яке саме, але можуть. І ніхто, і ніщо, їх не зупинить. Ваш ректор – особа поважна і авторитетна. І він проти вас.

– Ясна річ, з ректором мені змагатися важко. Зрозумійте, отче, Азалія створена не з людського тіла, а з металу, поролону та електронних волокон. Вона навчилася ходити, говорити, поводити себе, як людина.

– То й охрестили б її, щоб ніхто не мав до вас ніяких претензій.

– Отче, ну як би я міг Азалію охрестити? Це був би гріх. Азалія – лялька, досконала електронна лялька. А хіба можна ляльку хрестити в церкві?

– Думайте самі, професоре, що вам робити. Я вас попередив. Я проти вас нічого не маю, а от люди… Їх хтось проти вас вміло підбурює. Ну, я пішов. Вибачайте. Зоставайтеся з Богом.

Коли виходив, уважно глянув на Азалію, скрушно похитав головою. Северин був блідий, потягнувся за ліками. Афіна і Галина Оверківна стривожилися.

– Що трапилося?

– Чого приходив священик?

– Та… Дурниці, – махнув рукою Северин. Він не хотів нічого розповідати своїм, не хотів хвилювати ні доньку, ні дружину. Великі надії Северин покладав на Київ. В Києві він надіявся вирішити всі свої проблеми. Тепер він ще більше впевнився, що ця поїздка просто необхідна.

Але ця поїздка коштувала Северину чимало нервів. Відрядження вибити так і не вдалося. Навіть до Києва. А що вже казати про закордонну поїздку? Ректор десь мабуть відчував, що Северин до Києва їде не просто так собі. Не в гості він їде, ой, не в гості. Зрушити того старого гриба могла тільки якась дуже поважна справа. Це добре розумів Михайло Петрович. Тому й не давав своєї згоди на відрядження.

– Нема чого роз’їжджати, коли роботи повно. От буде відпустка – то нехай собі їде хоч в Київ, хоч у Париж.

І відпустку за свій рахунок надати відмовився. Ох, і розсердився професор Вернигора. Що називається, вийшов з берегів. І… Поклав на стіл заяву на звільнення з роботи.

– Однак після подачі заяви ще треба відпрацювати, – сказав Михайло Петрович, – ставлячи на заяві свою резолюцію.

– То вже вибачайте. Можете з мене вирахувати гроші, – сердито сказав Северин і пішов геть.

Така новина була, як бомба. Сколихнула весь науковий центр. В основному всі обурювалися. Северина? З роботи? Такого не можна було навіть уявити. Цей за звичай спокійний, розважливий чоловік нікому не причинив зла, а навпаки, кожному намагався допомогти. На кафедрі не вгамовувалися пристрасті.

– Северин? Пішов з роботи? Це вже його дістало.

– Певно, що дістало. Шеф на Северина просто заївся. Всі їдуть, куди собі хочуть, а Северину не можна. Навіть за власний кошт. Хто б таке стерпів? Он Карпенко вже другий раз в Москву їде. А перед тим в Італії був.

– І спитати б: чого? А от…

– А що ж Северко буде роботи?

– Роботу він собі знайде. Тільки ще б зарплату знайти. Не годиться вже з таких років починати проїдати все, що заробив.

– Казав, що в двірники піде.

– Ну, це він жартував, звісно.

– А чого? Це ви просто Северка не знаєте. От візьме і піде в двірники. Навмисне. Щоб довести, що він ніякої роботи не боїться.

– Казати все можна. І роботи також. Але хто від того виграє? Наука, безумовно, програє. А ми будемо протирати штани і спокійно спостерігати, що з того вийде.

– Чекайте, а що ми можемо?

– Як це що ми можемо? Нашого колегу, розумного, творчого, беруть під ноги, а ми нічого не можемо. Та ж колектив ми чи ні?

– Йти проти шефа? Та він нас…

– Боягузи ми, от що я вам скажу. Колектив боягузів. Кожен сидить і трясеться за свою шкуру. Але ми забуваємо, що колись і за нас нікому буде слово сказати, як буде така потреба.

– То правда, хлопці. Свята правда. Так нас по одному перелускають, а на наші місця прийдуть такі, що до науки не мають ніякого відношення. Знаємо таких. Не будемо їх називати. Соромно нам буде перед наукою, якщо ми її загубимо.

– А може ж таки не всіх «перелускають»?

– Ото воно і є, наша шкурницька психологія: а може таки мене не зачеплять? А всіх інших – нехай собі.

– От і пішли б до шефа. Чого ж ви? Нас шпетити – то найлегше. У кожного з нас жінка, діти, старі батьки.

– А я, щоб ви знали, ходив до шефа. Хоч у мене також і жінка, і діти, і внуки.

Всі притихли. Ого! Професор Крутко не жартує. Той за Северина горою. І не тільки на словах.

– І що шеф?

– Та нічого. Крутиться, як в’юн на пательні. Мені здається, він сам вже зрозумів, що перегнув. А вороття нема. А тим паче Северко в Київ поїхав.

– Жалітися буде?

– Не думаю, що жалітися. Але обстановку в нашому центрі мусить змалювати. Бо як інакше?