Володимир Доленко поверкався додому. До свого теперішнього дому. Ще мав заїхати на Тернопільщину і – на літак. Причастився від рідної землі. Аби тільки надовше вистачило. Він був радий, що побачив Северина і його Азалію. До Северина він перейнявся великою повагою. Не проста доля того чоловіка. Не прості стосунки з донькою, а тепер ще Азалія…

«Це, звичайно, шедевр. Але з тим шедевром можна ускочити в таку халепу, що… Штучний Інтелект… Галузь зовсім недосліджена. Ніколи не можна передбачити, що збреде йому в голову і як спрацює його електронне начиння. А Северин… Такий розум! Така творча потужність – і в провінції! Містечко Н. гарне, затишне, але для такого розуму потрібний простір. Спалить себе професор. Надаремно спалить. От з дружиною йому поталанило. Всім би так. О, Галина Оверківна цінує свого чоловіка, піклується, створює йому умови для праці. Ще б так його колектив цінував. А тут – хижа задрість. Це не дивина. Такого повнісінько скрізь».

Літак вже летів, набираючи висоту, а Володимир все думав, думав. Щось йому щеміло у серці. А що? Якесь змішане почуття туги і щастя, а ще… Доля Северина, про яку сам Северин думати не хоче. Не хоче – і все. Або не може… Як йому допоможеш? Тут справа не в грошах. Якби тільки в грошах, тоді все було б значно простіше. Заманути його за кордон? Пан Северин не буде щасливий. Ні, не буде. І навіть у Києві він себе не знайде. Велике місто для Северина не годиться. Він може бути щасливий тільки тут, у містечку Н., де в нього є свій квітник, свій такий цікавий будиночок. Який талановитий чоловік. Дивак, але в гарному сенсі того слова.

«Азалія… Чому я весь час думаю про неї? Як закоханий… А може й закоханий. Цікаво. Так і стоїть переді мною. Гарна, витончена, з  чисто людськими надмірними емоціями. В цій дівчині прихована якась гіпнотична сила і… Небезпека. Бо це штучний інтелект. Але ж така гарна. А як же Северин? Ні, він її ніколи не демонтує. І нікому він її не віддасть і не продасть. Навіть за великі гроші. Бо то його творіння. Азалія… Я – старий дурень. Не можу себе опанувати».

 

А що ж Северин? А він в цей час сидів у своєму кабінеті і, підперши голову рукою, думав, думав. Про що? Про себе, про своє життя і, ясна річ, про Азалію.

«Треба їхати в Київ, – думав Северин. – Не можна все пускати на самоплин. Мої недоброзичливці вкрай обнагліли. Треба їх поставити на місце. Візьму Азалію, то й чіп – та й поїду. І Афіну візьму, щоб мені допомагала. Бо що я сам? Може там в Києві вдасться дослідити те джерело, звідки був запущений чіп. У них там все фіксується. У них там можливості великі».

Підійшла Азалія, поклала йому руку на плече. Такого за нею ще не спостерігалося.

– Професоре, я інколи почуваю себе самотньою. Дуже самотньою.

– Чому, Азаліє? Ти живеш у нашій родині, тебе тут люблять, ти не повинна себе так почувати.

– А я почуваю.

– Мабуть, недосконалість програми. А можливо якийсь збій.

– Ні, професоре, не те.

– Не те? А що, Азаліє?

– Мені здається… От я інколи дивлюся фільми. Там люди обов’язково шукають собі пару. Потім вони женяться, потім у них діти. Я в тому, професоре, нічого не смислю. Для чого женяться? Для чого діти? Але це породжує в мені якийсь неспокій.

– Це тебе, Азаліє, не стосується.

– Чому не стосується?

– Бо ти все-таки не людина.

– Я майже людина. Я мислю.

– Є такі речі, котрі стосуються тільки людини.

– Скажіть, професоре… А я могла б стати вашою дружиною?

– Дружиною? І як таке прийшло тобі до голови? Ні, Азаліє, не могла б.

– Чому?

– Ну хоча б тому, що в мене дружина вже є, і ти її знаєш. Це Галина Оверківна.

– А ви не могли б мати, скажімо, дві дружини? Це ж дуже просто.

– Ні, Азаліє. У нас так не заведено. Є такі країни, але це не у нас.

– А розлучитися з Галиною Оверкіною ви не могли б? Ну хоча б заради мене. Я не раз у фільмах бачила: чоловік і жінка розлучаються, потім вона має іншого чоловіка, він має іншу жінку – і живуть. Хіба так не можна?

– Ні, Азаліє. Такого і не думай, і не кажи. Твоя розумна голова ще не може того усвідомити. І емоцій у тебе ще не так багато, щоб ти це відчула. Я люблю свою дружину Галину Оверківну. Ми з нею прожили 25 років. Це солідний відтинок часу. У нас є Афіна. Ми б не могли так легко розлучитися.

– А не дуже легко змогли б? Я ж краща за Галину Оверківну. І народжувати вам вже нікого не треба, бо ви маєте Афіну. Подумайте, професоре.

– Тут і думати нічого, Азаліє. Я накладаю заборону на такі твої думки. Думай про щось інше, а ці дурниці викинь з голови. Це думки хибні. Зрозуміла?

– Ні, не зрозуміла. Але я змушена вам коритися, професоре. Так вимагає моя програма.

– Отак буде краще. І ніколи більше не поверкайся до тих розмов. Ти ж розумна дівчина. Як можна вигадувати такі дурниці? А ще я тебе хотів би попросити: ніколи не висловлюй тих своїх думок ні при Афіні, ні при Галині Оверківній. Бо інакше ми з тобою будемо мати великі неприємності і тебе ніхто не буде любити.

– Чому?

– Ти ще того не зрозумієш. Може, колись… А може й ніколи.

– У вас, у людей, це так складно. Ви самі собі все  ускладнюєте.

– Нічого не зробиш. З тим просто треба змиритися. Люди – вони люди. Скажу тобі ще одну річ, якої ти не знаєш. Ми з тобою про те не говорили. Ти не можеш бути нічиєю дружиною.

– Чому, професоре?

– Бо ти створена для іншого.

– Для чого ж  я створена?

– Для науки.

– А я хочу бути чиєюсь дружиною.

– Не можеш, я вже сказав.

– Але чому?

– Ну… Хоча б тому, що ти не можеш народжувати дітей.

– Не можу? А чому не можу?

– Бо ти все-таки дівчина штучна. Ти не все можеш те, що може людина.

– Ну чому? Чому? Я хочу бути людиною. Я так стараюся, я удосконалююся. Чому я не можу стати людиною? Допоможіть мені, професоре.

– Це не в моїх силах. Я і так зробив все, що міг. Більше я нічого не можу.

– Тоді ваша наука нічого не вартує. Як це так влучно кажуть? Вашій науці гріш ціна.

– Не треба так казати, Азаліє. Наука тебе створила.

– Інколи я почуваю, що можу набагато більше, ніж людина.

– Може й так, Азаліє. Але є такі речі, які може лише людина.

– Я вмію сміятися і плакати. Пам’ятаєте, як дивувалися на конференції, коли побачили в мене справжні сльози?

– Пам’ятаю, Азаліє. І все-таки ти не людина. Або скажімо так: ти людина штучна. Але ти не сумуй. Ти досягнула дуже багато. В тебе гарна мова, граційна хода, цілком людські емоції і раціональне мислення. Такої дівчини більше нема. Тішся тим.

– І все ж я не можу бути нічиєю дружиною, не зможу ніколи народити дитину.

– Не зможеш, Азаліє. І мусиш з тим змиритися.

– Ви, професоре, припустилися помилки.

– Якої, Азаліє? Мені дуже цікаво почути це від тебе.

– Ви наділили мене людськими емоціями, а не подумали про те, як я з ними буду жити. Ви не подумали про те, які страждання принесуть штучному інтелекту ті людські емоції.

– Так, Азаліє, визнаю, я про те не подумав.

– А я, скажімо, хотіла б побачити того хлопця, котрого я зустріла колись на вулиці.

– Якого хлопця, Азаліє?

– Ай, ви зовсім забули, професоре. Хлопця, котрий запрошував мене на каву. Він тоді тримав мене за руку і казав, що любить мене.

– І що, Азаліє? Я не пам’ятаю.

– Ну як можна було про таке зовсім забути? Потім я включила струм і втекла від нього.

– Тепер я щось таке пригадую.

– А тепер я думаю: навіщо я тоді від нього втекла? Я навіть не знаю його імені.

– Заспокойся, Азаліє. Нічого доброго з того не вийшло б. Якби той хлопець довідався, що ти штучна дівчина, то він був би дуже розчарований. І на тому все закінчилося б. А тобі було б дуже прикро. Ну, не сумуй, Азаліє. Незабаром ми поїдемо в Київ. Там ти побачиш багато цікавого.

– А Афіна?

– І Афіна поїде з нами. Їй теж буде цікаво.

– А може там знайдеться хтось такий, що захоче взяти за дружину дівчину зі штучним інтелектом?

– Ні, Азаліє. Таких не знайдеться ні тут, ні в Києві, – ніде.

– Тоді, професоре… Щоб все поправити, у вас є єдиний вихід.

Северин посміхнувся. Йому подобалося спілкуватися з Азалією. Часом вона вражала його своїм розумом, досконалістю, незвичайною пам’яттю, а інколи дивувала своїми дитинними розмірковуваннями. Цікаво, що вона придумала цього разу.

–  То що ти, Азаліє, мені порадиш, аби поправити становище.

– Доведеться, професоре, сконструювати ще одного робота, тільки цього разу уже чоловічої статі. Тоді я не буду самотня. Тоді у мене буде пара.

– Цікаво. Дуже цікаво. Ти, Азаліє, навіть не задумуєшся, наскільки це складно – сконструювати робота. Робота з інтелектом.

– Але ж мене ви придумали, професоре.

– Так, придумав. Але я бився над тим не один рік. Легше виховати людину. Набагато легше. А тепер, Азаліє, уяви собі, що я придумав для тебе штучного хлопця, гарного, розумного, як і ти. А той хлопець взяв та й закохався, скажімо, в Афіну. Або ще в якусь іншу дівчину. А на тебе й не дивиться. Я ж не можу змусити його дивитися тільки на тебе і любити тільки тебе.

– А запрограмувати?

– Ні, Азаліє, любов запрограмувати не можна. Ти дивишся фільми, ти бачиш, як страждають люди без взаємної любові.

– Так буває дуже часто.

– От бачиш. А тепер подумай сама, чи варта конструювати для тебе робота-хлопця. Затрачу я на нього колосальний труд, а потім з’ясується раптом, що він буде страждати від любові до іншої дівчини, а ти й надалі будеш самотня.

– Тоді… Тоді що ж виходить, професоре? То, по-вашому, професоре, я приречена все життя бути без пари?

– Так, Азаліє. Та й в тому нема потреби. Ти можеш мати просто друзів: Афіну, мене, Галину Оверківну.

– Ні, професоре, то все не те. Я хочу мати пару.

Азалія пішла, а Северин глибоко задумався. Він не знав, як йому вийти з тієї колізії. Він просто не бачив виходу, не міг нічого придумати.

– От як воно не просто – конструювати штучний інтелект, – сказав уголос Северин. – Дуже не просто.