Азалія лежала на канапі. Її модна зачіска розповзлася. Вітер, що вривався в кімнату крізь розбиту шибку, ворушив пасма її волосся. Азалія лежала без ознак життя. Перелякана Афіна плакала і гнівно докоряла батькові:

– Тату, ти убив її. Ти не мав права того робити.

– Афіно, я тебе вже просив: ніколи не втручайся в мої справи. Ти в них нічого не смислиш.

– Мушу втручатися, бо ти – старий дивак. Спершу ти створив Азалію, милувався нею, хвалився перед колегами, а тепер-от спокійно її убив. Хто дав тобі право?

– Афіно, не стій мені тут над душею не заваджай нам. Піди і займися якоюсь корисною справою. Ну хоча б допоможи матері на кухні. А вас, пане Доленко, запрошую до співпраці. Спробуємо разом розібратися в електронному мозку тієї особи.

Не без труду Северин зняв штучний череп з голови своєї штучної дівчини.

– Від вас у мене таємниць нема. Тільки, прошу вас, дуже обережно. Це дуже делікатна конструкція. Я над нею працював… Та це вже не так важливо, скільки я над тим працював. Бачите… Ось ці найтонші волокна… Є й такі, що їх не бачить око… Це і є нервова система Азалії. Це неймовірно кропіткий труд. Кожне волокно за щось відповідає. Як і в людини. Я хочу встановити, від чого у неї така агресія. Поки що не бачу.

– Мушу зізнатися, що для мене все це нове і мало відоме. Мені прикро, але думаю, що я вам тут нічим не допоможу.

– Допоможете. Ви будете моїм асистентом. Так… А це що таке? Того я тут не закладав. Це наче маленька пухлинка. Не могла ж вона і справді утворитися у штучному мозку.

– А чому не могла? Ваша Азалія наближена до людини. Хоча ні, це не пухлинка. Це… Звичайнісінький чіп.

– Чіп? Зайва деталь у мозку Азалії? Як таке могло трапитися? Як він міг потрапити у її мозок?

– Треба подумати. Знаю лише те, що це справа ваших недоброзичливців. Комусь ваша Азаля очі коле.

– Та коле, це я знаю. Але яким же чином ця штука потрапила в її мозок?

– Безпосереднього контакту дівчина з ними мати не могла?

– Це виключено. Тому я й тримав її вдома.

– Тоді… Через інтернет. Могло таке бути?

– Цілком. Правда, я не уявляю собі, як саме, але це ймовірно. Азалія любила посидіти в інтернеті. А я й не боронив. Нехай собі шастає. Щось почерпне.

– От і почерпнула.

– Але як же?

– А дуже просто. Хтось зумисне направив на неї пучок електронів, з яких складався отой чіп агресії. Ті електрони фіксувалися в її мозку, притягували один одного, аж доки не утворився чіп. Зловмисникам було не так вже й важливо, в якому місці ті електрони сконцентувалися. Їх дія була передбачувана: агресія. Це ще нічого. Ми тільки перелякалися. Могло б статися щось значно страшніше.

– Ви впевнені, що все було саме так?

– Впевнений. А тепер ви подумайте, хто це міг зробити.

– Є на роботі один невіглас, хоч і доцент. Але в нього на таке кебети не вистачило б.

– Так, то мусила робити людина з розумом. Правда, розум цей спрямований на зло, але, щоб чинити таке зло, треба теж володіти неабиякими знаннями.

– Значить, Карпенкові хтось допомагав. І допомагав хтось серйозний. Думаю, що це був наш ректор.

– Ректор? Не можу повірити, щоб поважна особа займалася такими ганебними справами. Не можу в таке повірити.

– А я можу. Чому б інакше він не давав ходу моїй Азалії? Ігнорував і мене, і мою дівчину і був страшенно невдоволений, що я показав її перед учасниками конференції. Я тоді подивився на нього, – а його від злості аж перекосило. Я сам йому спільника знайшов, Карпенка підставив. Я виніс на загал те, що Карпенко намовляв Азалію, аби вона викрала для нього мої креслення і розрахунки.

– А таке було?

– Так. Було. Тоді після конференції Азалія розсердилася на мене і ходила по місту сама.

– Добре. Давайте думати, як тому лиху зарадити.

Северин довго дивився на тонкі волокна, що проходили в мозку Азалії, і на «пухлину», що вгніздилася між ними.

– Доведеться нам з вами побути нейрохірургами. Така собі безкровна операція з невідомими наслідками.

І Северин став обережно вивільняти стороннє тіло з найтонших волокон, намагаючись їх не пошкодити.

– Все. Втомився, – нарешті видихнув він. – Таке напруження, знаєте… Вже не для мене. А тепер, колего, візьміть мої креслення і звірте, чи я нічого не порушив. Бо мої очі вже втомилися і відмовляються мене слухати.

Володимир довго вивчав креслення, потім звіряв їх з тим, що мав перед очима, і нарешті сказав:

– Все. Відхилень нема. Принаймні я їх не побачив.

– Тоді закриваю.

І Северин обережно і скурпульозно став припасовувати череп Азалії.

– Все. Вмикаю живлення. Стежте уважно. Можна очікувати всяких несподіванок.

Азалія поворухнулася, потім сіла.

– Ой, я заснула чи що? – сказала, наче проспівала, Азалія.

– Так, ти трошки задрімала. Нічого страшного, – заспокійливо сказав Северин.

– Мені навіть здається, що у мене болить голова.

– Може бути. Нічого дивного. Адже ти все більше стаєш схожа на людину.

– Ви так думаєте, професоре?

– Я так думаю. І пан Доленко теж так думає. Правда, пане Володимире?

– Поза всяким сумнівом, – в тон Северину потвердив Доленко. Обидва чоловіки незмигно дивилися на Азалію. Чи і справді у неї нема ніяких змін? Наче все впорядку. Тепер треба було, щоб Азалія встала. Чи зможе вона так граційно рухатися, як раніше? Але тут погляд Азалії ковзнув по дзеркалу.

– Який жах! Моя зачіска! Професоре, як ви дозволяєте, щоб сторонній чоловік бачив мене в такому вигляді?

– Нічого, Азаліє. Ми з тобою вдома, а пан Володимир – наш друг.

Тут в кабінет заглянула Афіна.

– Ой, Азаліє.

Северин застережно підняв палець.

– Афіно, – попросив Северин, – будь така добра, поправ Азалії зачіску. Вона трохи задрімала і… Не зовсім добре себе почуває. А зачіска, бачиш…

– Зараз, люба, я тобі все поправлю, і ти будеш у нас красуня, як завжди. От… Бачиш? Глянь у дзеркало. Все, як було.

– Афіно, пройдися з Азалією по кабінету. Я хочу знати, чи у неї не крутиться голова, а то Азалія скаржилася на головний біль.

Дівчата ходять по кабінету. Вони посміхаються.

– Все впорядку, Азаліє?

– Так, професоре. Не варто хвилюватися. О, а хто це розбив вікно? Це ти, Афіно?

Северин знову підняв застережно палець.

– Так, це я. Ненароком, – взяла на себе чужу провину Афіна.

– Як же ж ти так? От розтяпа. Треба бути обачнішою, – докірливо похитала головою Азалія.

– Між іншим, тату, я замовила скляра. Обіцяв сьогодні прийти.

– Добре, дочко. Дякую. Ти в мене справжня господарочка.

– Я можу зайти в інтернет? – запитала Азалія. – Чи це буде вам заваджати?

Чоловіки переглянулися.

– Не в тому річ, Азаліє, що заваджати. Просто у мене є інформація, що в інтернеті побутує вірус, особливо небезпечний для штучного інтелекту.

– Ого, – здивувалася Азалія. – Наука не дрімає. Але ж для чого було придумувати такий вірус?

– Ну… Так само хтось міг би запитати, для чого я придумав тебе, Азаліє. Люди працюють в усіх напрямках. Іноді й придумують щось зайве, непотрібне.

– А й справді, професоре, я давно хотіла вас запитати: для чого ви придумали мене?

– Ну… Це важко тобі пояснити. Я хотів довести, що наука і людина може все або майже все.

– Ви довели це, професоре. І далі що? Далі я вже вам не потрібна? Ні вам, ні науці. Тепер мене можна розібрати на деталі і скласти у валізу?

– Азаліє, ти ж знаєш, що я того ніколи не зроблю.

– Чому?

– Бо я – людина, а не штучний інтелект. Ти дорога мені як моє творіння. Та й науці ти потрібна.

– Навіщо?

– Щоб досліджувати штучний інтелект. Твої здібності будуть удосконалюватись, ти ставатимеш все більше схожою на людину.

– А ще, щоб випробовувати на мені віруси?

– Знаєш, Азаліє… Тобі ще того не зрозуміти, бо ти все-таки ще не людина. В науці, як і в житті, люди бувають всякі. Одні приносять користь, творять щось добре, а інші чинять зло. Так і з вірусами. Нічого, я придумаю від них захист, свого роду антивірус. І тоді ти і далі зможеш заходити в інтернет.