Все було саме так, як спланував пан Северин. Гостя зустріли на старенькому «Москвичі». Афіна добре вела машину. Пан Доленко за походженням українець. Мову знав, українську пісню любив, українські пейзажі пам’ятав з раннього дитинства. З того часу, як він з батьками залишив рідну землю, на Україні не бував – така доля багатьох емігрантів. Наче й не тягнуло. Прижився на новій батьківщині. Про Україну залишився сумний і далекий спомин. На Різдво мати варила кутю, а на Великдень пекла паски і фарбувала крашанки. Зітхала, а часом плакала. А ще мати співала сумних українських пісень. Володимир чув українські пісні. До них часто приїжджали з України: і артисти, і аматори, талановиті і не дуже. Але таких пісень, як співала його мати, не співав ніхто. Чи на Україні забули вже ті пісні, чи ще з якоїсь причини, але їх не співав ніхто. То були такі пісні, що рвали душу, будили спогад, а з очей витискали сльозу. Мабуть саме ті пісні не давали йому забути за Україну. Ні, він за нею не сумував, та цей сум дрімав десь глибоко у серці, закодований, заколисаний маминими піснями. Тому, коли почув про Северина Вернигору, визріла думка: їхати. Безумовно, та поїздка мала конкретну мету: побачити витвір пана Вернигори, про який після конференції писали всі газети. Але ця поїздка мала ще один сенс, про котрий Володимир Доленко нікому нічого не казав: поїхати, побачити, доторкнутися. Раптом глибоко в грудях ожило щось таке велике і непереборне, що, якби навіть не було сенсаційної штучної дівчини, він однак поїхав би. Це, мабуть, обізвались мамині пісні. Можна тепер собі уявити, з яким хвилюванням їхав пан Доленко по українській землі, як дослухався до рідної мови, щоб п’янила і бентежила, як щось глибинне і таке близьке, що хотілося плакати. Стримував себе. Був уже далеко не юнак, мав за п’ятдесят, але міг приборкати свої почуття і був вдячний пану Северину, що той при зустрічі заради вічливості не доймав його зайвими балачками. Він просто їхав собі і дивився: на вулицю, на будинки, на людей. І якби його потім хтось спитав, на якій автівці він їхав, то пан Доленко не міг би відповісти. Він тільки пам’ятав, що за кермом була дівчина, вродлива і зосереджена, донька професора з таким чудернацьким іменем – Афіна. Такого імені він насправді ніде не зустрічав. Але все це якось так промайнуло в голові, не лишаючи сліду. Головне – це була зустріч з Україною, з рідною землею, на якій він колись народився. Правда, народився він не тут, а на Тернопільщині. Він обов’язково туди приїде. Та зараз… Він вдихав пахощі садків і квітників, що їх було так багато, не помічав дорожної пилюги і випарів з не дуже чистого озерця. Попросив їхати повільніше. Отой стан сп’яніння ніяк не проходив. Сам від себе несподівався такого емоційного сплеску. На превеликий жаль їхали вони не довго. Містечко ж невелике було і тим ще більше приваблювало. Приїхали. І Володимир Доленко, наче вигулькнув з якогось чудернацького сну. Тепер стояв і захоплено дивився на будинок Северина Вернигори, що за своєю архітектурою був схожий на колишній замок. Дивився і більше нічого не помічав. Аж Северин доторкнувся до його плеча.

– Прошу. Ходімте до моєї оселі. Там вже господиня з варениками зачекалася.

– Вражаюче, – захоплено сказав Володимир. – Я про будинок.

– А-а, він всім подобається. Теж, між іншим, мій витвір. Мав мороку з архітекторами. Не хотіли план будівництва затверджувати. Тепер вже у нас будуватися треба за планом. Та в нашому містечку ще якось вдається з тим боротися. В тому його принада. Тут будинки не схожі на однотипні коробочки.

– Мушу визнати, пане Северине, що ви – цікава особистість. Я радий, що маю щастя з вами познайомитися. І це не просто слова, сказані із ввічливості. Це щиро. Мене не перестала цікавити ваша штучна дівчина, але та цікавість, наче відійшла на другий план. Це тому, що тут у вас так багато цікавого, що очі розбігаються. Цей ваш будинок, ваш пес з двояким виразом на морді: не знаєш, чи він тебе вкусить, чи лизне. Це, якщо хочете, символ нашого сьогодення.

– Мені просто ніколи привести його до порядку. Забігався я. Ну, ходімте вже. А то Галина Оверківна буде сердитися. Вареники, знаєте, смачні, коли вони гарячі.

– Знаєте, пане Северине, докола вас витає невсипний дух творчості.

– Це і є життя.

Пройшли у вітальню. Тут все було зроблено за смаком Северина. Величезний дубовий стіл, важкі дубові стільці і навіть дубова лавка під вікном. Жодної цяцьки, жодної статуетки професор тут ставити не дозволив.

– Ставте собі, що хочете і де хочете, окрім мого кабінету і вітальні. Це покої лицарські.

– Вражаюче, – знову повторив Володимир Доленко.

Азалія в кухняному фартушку допомагала господині. Вона ставила на стіл все, що було треба. Спершу гість не звернув на неї ніякої уваги. А потім, задивившись на її вроду, запитав:

– А ця гарна дівчина… Це теж ваша донька?

– Можна сказати, що так. Це моя Азалія.

– Азалія? Штучна дівчина? Не може того бути.

– Але це так. Це і є моє творіння, яким я, мушу зізнатися, дуже горджуся. Але мушу зізнатися також і в тому, що мої колеги замовчують мій труд. Докола нас з Азалією глуха стіна. Я показав Азалію перед делегатами конференції. Враження було колосальне. І що? Всі довкола шуміли, наче сплеск якийсь: і преса, і науковий світ. А в нашому центрі – тиша, наче нічого й не трапилося. Я чоловік не марнославний, та все-таки мені прикро.

– Звичайна людська заздрість, повірте мені. Таке і в нас буває.

– А я думав, що у вас по-іншому.

– Та де там! Люди – вони скрізь люди.

Азалія накладала гостеві в тарілку вареники.

– Вам сметани?

– Так. Дякую.

Уважна, ввічлива, гостинна. Володимир Доленко, що за своє життя багато їздив і бачив багато всяких див, ошаліло дивився на Азалію. У нього закрадався сумнів. Такий самісінький, як в учасників конференції: а може це і справді ніяка не штучна дівчина, а звичайнісінька, підставна? Хоча професор Вернигора і не схожий на такого собі хитруна чи шахрая. Та й навіщо це йому? Він же не подає свій витвір ні на конкурс, ні на здобуття якоїсь премії. Хоча, власне, Доленко вперше його бачить. Тут щось може і критися. Але тут-таки заперечував сам собі. Ні, цей чоловік без сумніву викликає велику довіру і симпатію до себе. Та й який йому сенс шахрувати? Звання вже має. Що йому ще? Та й у пресі щось таке писали, що професор нібито змушений був на вимогу учасників конференції роздягнути свою дівчину просто в конференц-залі. Ще навіть, здається, писали про якісь пікантні подробиці. Це міг бути домисел журналістів. Газети – то газети. Хто б їм вірив?

Доленко так задумався, що й не чув, про що йому казав господар.

– Про що ви так задумалися, колего?

– Та про вашу дівчину, пане Северине.

– Подобається?

– Не те слово.

– Моя донька Афіна навіть трохи ревнує. Каже, що я Азалію більше люблю, ніж її.

– Аби дружина не ревнувала. Скажіть, пане професоре… Це вже мабуть вдача така: доки не побачиш, то й віри не ймеш… Я розумію учасників конференції, котрі не вірили, що це штучна дівчина. Скажіть… І я вас прошу, не вважайте мене нахабою… Але ж я заради вашої Азалії приїхав сюди. Скажіть… А її роздягнути – це дуже складно? Я хотів би…

– Так, складно. Я з тим мав великі проблеми.

Ту розмову почула Азалія. Її обурення не мало меж. Вона рвучко стала перед Доленком і зсукала йому дві дулі.

– Азаліє, я ж тебе просив вести себе пристойно. Хіба ж я тебе такого вчив? Я розумію, це школа Афіни. Але ж так не можна.

– Я вас теж просила, професоре. А ви запевняли мене, що до нас приїде дуже поважний вчений. А він такий же невіглас, як і всі.

– Замовкни, Азаліє.

– Не треба було тоді наділяти мене людськими емоціями, професоре. А тепер що?

В розмову втрутився Доленко.

– Я перепрошую, колего, але Азалія має рацію. Вона сприймає все, як людина. І навіть гостріше.

– Ну вже ті дівчата. Морока з ними та й годі. Перепрошую, Володимире, що я не дав вам толком поснідати – зіпсував вам смак вареників. Мені самому часом так доводиться.

– Що ви! Це зовсім мені не завадило. Вареники – смакота, вищий клас. А де ж господиня, щоб я їй міг подякувати?

– Вона зараз принесе каву. Азаліє, іди відпочинь. Я потім тебе покличу.

– А я не втомилася.

В голосі метал, в очах – холодний блиск. – Я ж не людина. Я – штучний інтелект.

– Штучний інтелект також втомлюється і потребує відпочинку, Азаліє.

– Штучний інтелект втомлюється від людського невігластва.

– І все-таки, Азаліє, іди, відпочинь. Поспілкуйся з Афіною.

– Афіна не завжди мене розуміє. Як і ви, професоре. Але я піду. Я розумію, що вам треба поговорити про щось таке, чого я не повинна знати. Про мене, ясна річ. Я піду, хоч мені дуже кортить знати, що це буде за розмова.

– Нічого особливого, Азаліє. Два науковці мають про що поговорити. Повір, це для тебе було б не дуже цікаво.

Азалія вийшла. Професор щільніше причинив двері.

– Не можу збагнути, звідки у неї стільки агресії. Я ж на агресивність її не програмував. Не міг я на таке її програмувати.

В голосі Северина розгубленість і тривога.

– Самовдосконалення Азалії трошки хибує. Вона черпає від людини не лише позитивне, а й негативне. І негативного можливо навіть більше. Дивіться, колего, щоб ви не мали від неї біди.

– Та я вже й сам думаю, – сказав Северин. Було видно, що він стривожений.

– А може помилка в програмі? – висловив своє припущення Доленко.

– Ні, тут все розраховано.

– Може було б краще, якби Азалія була простішої конструкції. Так було б спокійніше і для вас, і для оточуючих.

– Я ж хотів довести і всім, і собі, що можливості науки не мають меж.

– У нас ви мали б шалений бізнес. Їй би зробили належну рекламу, а потім вона могла б працювати в якомусь ресторані, безумовно фешенебельному. У вас би її викупили за великі гроші або вона приносила б вам постійні девіденди.

– Ні, я її констуював не для того. Це ж не просто собі робот, машина, це інтелект. Для ресторанного бізнесу, і взагалі для будь-якого бізнесу можна б придумати щось значно простіше. Азалія – це шедевр.

У вітальню вбігла схвильована і обурена Афіна.

– Тату, Азалія підслоховує вашу розмову.

– Як підслуховує?

– А дуже просто. Я заходжу, а вона сидить собі в твоєму кабінеті, слухає і посміхається.

– Скажи мені, як же ж вона слухає?

– А я звідки знаю? Увімкнула щось там у тебе та й слухає. І я почула ваші голоси.

– Так… Вона увімкнула апаратуру, яку я іноді використовую для зв’язку з нею на відстані. От шельма.

У голосі Северина прозвучало навіть якесь захоплення.

– Дивіться, колего, – застережно підняв палець пан Доленко.

– Я б сказав, що це не дуже добрий знак.

– Та я й сам те знаю.

– Дивіться, професоре, щоб та красуня замість того, аби ви керували нею, вами не керувала. Ой, пильнуйте свою квіточку.

– І однак це моє велике досягнення.

– Беззаперечно. Але… Ядерна бомба – це теж досягнення. Я радив би її…

– Ради Бога, колего, не вимовляйте того слова. Для мене воно страшне. Може навіть страшніше, ніж для неї. Азаліє, вимкни апаратуру, – звернувся Северин до штучної дівчини.

– І не подумаю, – прозвучав голос Азалії. В голосі – метал. Северин встав, підійшов до скритого за дзеркалом вимикача і вимкнув зв’язок.

– Все. Тепер вона нас не чує.

– Доведеться її демонтувати, професоре, – заклопотано сказав Доленко.

– Але ж це – як убивство. Вона ходить, розмовляє, мислить, словом, живе. Як я можу?

– Так. Але це все-таки штучний інтелект. Я не хочу бути злим віщуном, але, професоре, де гарантія, що їй коли-небудь не захочеться демонтувати вас?

– Гарантії такої нема. То виходить, що я – самовбивця?

– Ну… До деякої міри. Може до такого й не дійде, та все-таки застерегтися треба.

– А може… Може треба поставити якісь обмежувачі? Але ж я хотів довести необмежені можливості науки.

– Ви й довели. А тепер треба все поставити на свої місця.

Раптом пролунав якийсь гуркіт, дзвін розбитого скла. Северин і Доленко вибігли з вітальні. В кабінеті були вже Афіна і Галина Оверківна. Посеред кабінету стояла розгнівана Азалія і трощила все, що їй потрапляло під руки. Вибите вікно зяяло щербатими зубами скла. Северин знайшов схований за дзеркалом вимикач і натиснув його. Азалія зупинилася, ще якусь мить постояла і повільно сіла на підлогу.

– Що ти зробив, тату? – жахнулася Афіна.

– Нічого страшного. Я просто вимкнув її живлення.

– Ти убив її.

– Ні. Нехай трохи відпочине. І я за одно. Я втомився.

– Тепер ви бачите, колего, як це небезпечно?

– Я це знав з моменту її створення, але я не думав, що це саме так проявиться.