АЗАЛІЯ, АБО ДІВЧИНА, КОТРА БОЇТЬСЯ ДОЩУ
Це оповідання фантастичне. Я його так класифікувала. Але слово «науково» не ризикнула поряд поставити, бо моя фантастика до науки прямого відношення не має. Ні тобі розрахунків, ні наукових пояснень. Це така собі казка для дорослих, а може й для дітей. А хто сказав, що казки мають бути тільки для дітей? Є чимало дорослих людей, що люблять казки. І я люблю. Може тому й пишу. Пишу для вас, дорогі читачі. Читайте і неодмінно посміхайтеся.
Офіційно містечко Н. називалося Наукове. Але ця назва була тільки в паперах. Так його не називав ніхто, навіть мешканці того містечка. Називали просто Н. Може це була свого роду конспірація – хто зна. Чи мало воно коли-небудь якусь іншу назву? Не думаю. Принаймні від старожилів я такого не чула. Та й не виглядало, щоб це містечко мало свою давню історію. Скорше за все його збудували не так давно. Збудували зумисне для того, щоб наші вчені мужі мали де працювати і відпочивати, а також збиратися на свої розумні конференції. Для того тут були створені всі умови. Величезний науково-дослідний інститут. Ціле містечко в містечку, конфортабельні готелі – не кожне велике місто може таким похвалитися – і санаторій. Мешканці містечка Н. з повагою ставилися до своєї наукової еліти. Вони вже звикли, що на вулицях Н. з’являлися раптом якісь чудернацькі потвори чи залізні чоловіки-велетні для прибирання снігу. Всі з цікавістю і не без остраху дивилися на ті наукові досягнення.
– Це роботи, – казали.
А побоювалися, бо ніколи не знаєш, що збреде такому металевому телпню в його начинену електронним мозком голову.
– Та нічого йому не збреде. Вчені ж конструювали.
– А як щось перемкне? Ні, краще від таких іграшок бути подалі.
Містечко Н. було невеличке і затишне. Можна сказати, що курортне. Були тут ошатні будиночки, екзотичні сади, а головне – море. Туристи чи курортники сюди не приїжджали, бо не було належної реклами. А чому не було реклами – на те були свої причини. Тут жив і відпочивав ледве що не весь науковий світ. Одні вчені жили тут постійно і не збиралися звідси нікуди переїжджати, а другі – переважна столична еліта – приїжджали сюди на всякі наукові конференції чи для відпочинку. Ті вчені, що жили тут постійно, дуже відрізнялися від своїх столичних колег. Вони були трудяги. Часто зовсім забували про свої наукові ступені і звання. А ті, що приїжджали на відпочинок чи на якусь конференцію, вимагали до себе поваги, а на місцевих «гречкосіїв» дивилися скептично і навіть трохи зневажливо.
– Теж мені професор! – казав хто-небудь про професора Северина Вернигору. А він і справді не був схожий на професора. По своїй садибі він розгулював у старенькому спортивному костюмі, а на прогулянку і на роботу вибирався у старомодній «трійці» з не менш старомодною краваткою і сердився на свою дружину, коли вона йому тим дорікала.
– Соромно за тебе, – казала інколи Галина Оверківна. – Хіба ти не можеш купити собі новий костюм?
– Можу. А навіщо? Цей ще цілком… Пристойний. А головне – я до нього звик. Мені в ньому зручно.
– Та зрозумій ти: так вже ніхто не ходить. З тебе люди сміються.
– Так це ж добре, що сміються. Гірше було б, якби плакали.
Розсердиться Галина Оверківна та й геть іде. А Северин (дуже не любив, коли його називали по батькові), нахилившись над своїм квітником, ще довго невдоволено мурмотів:
– Соромно! І чого має бути соромно? Я ж не краду, не шахрую, не валяюся п’яний – оце соромно. А костюм… Нехай вже модними будуть всякі нероби, що за батькові гроші готові нап’ялити на себе всякий мотлох, особливо, коли той мотлох заграничний.
Донька пана Северина Афіна мала жаль на батька, що наділив її таким незвичайним іменем.
– Афіна! Коли називаю своє ім’я, кожен неодмінно перепитує:
– Афіна? Що це за ім’я таке?
І я кожному мушу пояснювати. А часом аж до сліз мене доводять. Тоді я кажу:
– Я ім’я собі не вибирала: мені батьки таке ім’я придумали. Всі претензії до них. А особливо до мого розумного батечка, професора Северина Вернигори.
– Невігласи! Невже вони не знають, хто така Афіна Палада?
– Може й знають. Але щоб дівчина носила таке ім’я – зустрінеш не часто.
– От і добре. Скажи краще: такого імені не носить ніхто. Тільки моя невдячна донька. А то – Маруся, Галина, Ганна, ще там які – на кожному кроці. А щоб Афіна – такого нема ні в кого.
– Ти, тату, старий дивак. Але як мама таке дозволила – ніяк не можу зрозуміти.
– Бо ти не маєш чоловіка. Мама йде мені на поступки, бо вона – моя дружина. І ти своєму чоловікові не будеш перечити – йтимеш йому на всякі поступки. Ще й як йтимеш.
– Нізащо! А як захоче калічити мені дитини дурним іменем, то я йому…
– От ніколи не думав, що ти будеш проти такого гарного, такого оригінального імені. Але ж ім’я можна змінити.
– Думаєш, це легко, коли всі вже тебе знають? Але я зміню, обов’язково зміню.
Увійшла Галина Оверківна.
– Ти б, Северине, подивився до Рекса, – сказала, – у нього явно щось перемикає. Вже й на мене починає гавкати.
– Подивлюся.
– Не дім, а божевільня якась. Собака штучний, кіт штучний, папуга теж. Послухай, тату, а може і я штучна?
– Ні, ти справжнісінька. Тому й бунтуєшся. Штучні інтелекти не ремствують. Вони слухаються людину.
– А колись вони як збунтуються. Буде тоді вам.
– Не вигадуй, Афіно. І чого ти така обізлена на увесь світ? Професорській доньці це не пасує.
– От і завів би собі штучну доньку, назвав би її Дуриндою і тішився б з того, що вона не бунтується. А я хочу живого собаку, живого кота, живого папугу і нормальних батьків.
– Ну знаєш, Афіно, ти переходиш всякі межі. Це вже занадто. Ти маєш все, що хочеш. Тобі ні в чому не відмовляють, а ти, невдячна, ще й батьків своїх зневажаєш. Ти ж донька професора. Ти маєш бути інтелектуальна, інтелігентна, розумна і стримана.
– Словом, штучна. Нізащо!
– Вже й про освіту пора подумати. І про роботу.
– Про освіту? Про роботу? А хіба в нашому захолусті можна здобути освіту чи знайти роботу? Де? Яку? Іти до вашого штучного інституту, щоб вигадати штучні котлети? Ні вже, таточку, годуй вже сам чим хочеш своїх штучних собак, котів і всяких потвор, доки колись їм щось не перемкне і вони не з’їдять тебе разом з усіма твоїми регаліями.
– Ніяк не доберу, Афіно, чому ти така зла. В нашому містечку вся природа налаштовує людину на мирний лад. А в тебе все навпаки. Ну чого ти себе накручуєш і нам з матір’ю спокою не даєш? Слухай, а може тобі заміж пора? Я якось про те й не подумав. Тоді шукай собі якось хлопця та й з Богом! Хіба ж ми що?
– Штучного хлопця зі штучним інтелектом. Бо ж хіба нормальний хлопець тут витримає?