Петрик у школі став беззаперечним авторитетом. Школярі Миколу недолюблювали: хвалько і задавака. Хвалиться своїм боксом. А тут хлопчик менший за нього зростом зацідив йому в ніс. А головне – не побоявся. Орися була дуже горда: все це із-за неї. Кожна дівчинка в класі хотіла б мати такого товариша. Зі сміхом згадували, як Микола стрибав з жабою за коміром. Мусив розстібнути штани, щоб ту жабу якось випустити. Особливо лестило Петрикові, що Орися, найкраща дівчинка в класі, дивилася на нього як на героя. Тільки Петрику дозволяла Орися проваджати себе додому і нести її портфель. Спершу над ними підсміювалися, дражнили женихом і нареченою, та друзі на те не зважали. А потім всі вже якось звикли, і учні, і вчителі, що Орися і Петрик завжди були разом: чи до школи, чи зі школи, чи на річку, чи в кіно. У них були свої радощі, свої смутки, свої відкриття і свої секрети. Тільки на тракторну бригаду та до гаражів хлопець ходив сам. Олеся спершу йому забороняла. Шофери, часто нестримані і грубі, втікши від жінок, могли тут випивати і злословити. Зовсім то не товариство для її Петрика. Та тут Олеся наштовхнулася га глуху стіну. Ні відсунути її, ні зруйнувати. Тут вперше Петрик її не послухав. Ні її, ні Кирила. І не могла вже так дуже йому докоряти. Машина! Трактор! То були його мрії і сни.

• Це ж так цікаво, – переконував Петрик. – скільки конячих сил треба щоб замінити машину чи трактор. Мне вже там всі знають. Ніхто там мене не ображає. Все мені там показують. Я вже й двигун пробував сам розбирати. Дядьки кажуть, що з мене буде добрий майстер. А що це за водій, коли він не майстер? Кожен водій мусить вміти ремонтувати свою машину. А що? Станеш серед дороги, а сам нічого не можеш зарадити. Це соромно. І проблема яка.
• А дядьки горілку тобі часом не пропонували? Бо серед них всякі є. Чого не посміятися над хлопцем?
• Ні, в них є свої діти. Їм прикро, що їхні діти двигунами не цікавляться. Я їм вже допомагаю. І вчуся.
• А де ж Орися без тебе?
• З дівчатами. Або вдома книжку читає.
• Ти за тракторами і за машинами й Орисю прозіваєш. Інший хлопець її відіб’є.
• Не відіб’є. Ми з нею на все життя.
• Дивися, Петрусю. Вчителі кажуть, що ти і на медаль потягнув би.
• А навіщо мені та медаль?
• Може ж таки вчитися надумаєш?
• Ні, не надумаю. Мені б права водія, щоб міг сісти на будь-яку машину, курси трактористів і хіба що електрика.

Зітхала Олеся. Не такої долі хотіла вона для свого вихованця. А що могла зробити? Нічого.

• Ще ж армія.
• Я знаю. Я розпитував.
• А в армії дідівщина.
• Знаю. Я й про те розпитував
• Як ти там будеш?
• Та буду, Олесю. Хіба ж я гірший за других? Хоч ти, Кириле, скажи.
• Що я тобі скажу? – зітхнув Крило. – ти не гірший за других. Але буде дуже нелегко. Та це вже як кому пощастить…

І остання Олесина засторога. Чи навіть не засторога, а переживання її, котрих, слава Богу, ще не знає Петрусь. Може  добре, що не знає, хоч тим не гризе себе.

• Доки ти служитимеш, Орися й заміж вийде.
• Не вийде, – впевнено сказав хлопець. – Це в нас на все життя.

Олеся з Кирилом тільки перезирнулися. Вони знали, як це буває. Перша любов…. Вона щира, але не завжди на все життя. Що тут скажеш? Та й чи треба щось казати? Життя все розставить на свої полички.

Та щира дитяча дружба могла перерости у щось велике і світле, те, що на все життя. А чи переросте? Хто зна… у житті як на довгій ниві.

Гриміли громи, шуміли зливи. Промчали шкільні роки, як весняна повінь. Ось і випускний. А потім курси, курси, а от і проводи в армію. Плакала Олеся, плакала Орися. Йшла за Петрусем як його дівчина і його доля.

• Чекай мене, – сказав на останок і вперше при всіх поцілував свою дівчину. І війнуло таким смутком, таким розпачем, що Олеся так і впала на руки Кирила. А Петрик все дивився та й дивився. Та все більше на Орисю, а не на Олесю.

«Так і має бути, – думала Олеся. – так і має бути… дитинство закінчилося».

Армія – школа для чоловіків. То правда. Сувора і нелегка школа. Та інколи та школа вчить не того, чого треба було б вчити. Хтось гартується, а хтось буває, що й ламається. Та Петрикові поталанило. Виручили права водія, розум, стриманість та інтелігентний вигляд. Його взяли возити начальство. Була муштра, але менша, ніж для всіх. Було добре, було й не дуже. Було й таке, що ніч треба було не спати. Відсиплявся вдень. Вмів тримати язик за зубами. Якість дуже цінна. Що бачив, що чув, нікому про те не розказував. Питали часом хлопці. Відмовчувався, інколи гострим словом відбривав цікавих. Був ситий, і армійська форма була на ньому, як зшита на замовлення.

• При начальстві, – язикували хлопці. Не ображався, знав, що хлопцям буває важче. Додому писав листи, висилав фотографії. А що до Орисі, то писав ледве не через день. Як тільки видавалася вільна хвилина, так і писав.
• Дивися, Петре, щоб твоя кохана від твоїх листів не завагітніла, – лаха дерли хлопці.
• Не варнякай, – різко кидав Петро. Він нікому не дозволяв над собою глумитися. Хлопці не дуже й чіплялися. Побоювалися діставати його. Бо ж при начальстві. Так і дідівщина його обминула. Бо хто полізе? А декого із слабших він брав під своє крило. Про деталі своєї служби не писав ні додому, ні Орисі. Приїде – то й розкаже. Та й що тут розказувати? Служить.

Дехто тут з дівчатами шури-мури заводив. А потім хвалилися своїми успіхами. Петро таких зневажав. Дівчата любили військових, то правда. Були дівчата, що й до Петра клеїлися. Навіть донька його командира. Хлопець він був видний. Спокуса була чимала. З дівчатами був делікатний, та нічого зайвого собі не дозволяв. У нього Орися. Вона його чекає.

• Ну й дурний, – сміялися хлопці. – так вона й чекає. Гуляє там напропалу.
• Ну годі теревенити.

І хлопці замовкали.

Якось командир спитав:

• Ти, Довгаль, після армії що?
• Додому. На трактор сяду.
• Так нецікаво. А то залишайся тут. Як цивільний. Хлопець ти толковий. Нам такі потрібні. Будеш мати пристойну зарплату, а з часом і квартиру. А можеш і по військовій лінії піти. У військове училище, скажімо. Оцінки в тебе добрі, я якось дивився. Характеристики від нас будуть добрі. Подумай.
• Ні. Я додому.
• Ну і дурень. І на селюка наче не схожий.
• Селюк і є, – засміявся Петро.
• Трактор! Це така пекельна робота. Спека. Порох… світу білого не видно.
• Мені подобається.
• Шкода.