Весною Олеся вийшла заміж за Кирила. Всі вважали, що весілля краще робити восени, але Кирило чекати до осені не хотів.

• Щоб Олеся не передумала, – сміявся. Петрик теж не хотів, щоб весілля відкладали. І тому, чи може й не тому весілля не відкладали. Гучного весілля не робили. Так, невеличка гостина для найближчих.
• І що це за весілля таке? – казали декотрі, котрих не кликали. – п’яних не було, ніхто не бився.

Та ніхто не міг заперечити, що кращих молодят на селі не було. Бо таки й не було. Серед щасливих, опріч молодят, був Петрик.

• Тепер Кирило вже зовсім наш. У нас буде жити і нікуди від нас не піде.
• А якщо піде і Олесю з собою забере? – підсмикували хлопчика.
• Не забере. Олеся без мене нікуди не піде. Вона мене любить.
• Але ж і Кирила Олеся любить.

Задумався Петрик.

• Олеся любить нас обох і Кирило нас обох любить. Так що ми будемо жити всі разом. А головне – у Кирила і Олесі тепер будуть малючки. Кириле, коли у вас з Олесею будуть малючки?
• Трошки почекай, Петрику, з малючками. Дай від весілля оговтатися.
• До чого тут весілля? Ви вже одружилися. Тепер треба й про малючків подумати.

Всі сміялися, а Петрик ніяк не міг збагнути, чого вони сміються. Петрикові казали, що малючки будуть плакати вночі. Та це хлопчика не бентежило.

• То й що? Я встану. Поколишу чи дам пляшечку з молоком. За те ж малючки.

За літо Петрик виріс, посерйознішав. Тепер він вчився читати, писати і рахувати. Кожного дня перекладав все, що було в його новенькому портфелику.

• Олесю, а можна покласти в портфелик літачок? Він маленький.
• Ні, Петрику. До школи ідуть не бавитися, а вчитися. Тому…

Зітхнула. Згадала своє дитинство і те, як їй хотілося до школи взяти з собою ляльку.

• Тому до школи треба брати те, що для навчання. А літачком і всім іншим будеш бавитися вдома, після школи.

«Все це правильно, – думав собі Петрик. – але дві скляні кульки я таки в портфель покладу. Ніхто їх  і не помітить, а вони будуть зі мною».

 

До школи Петрика вела Олеся. Ганна сказала, що їй ніяково вести Петрика до школи: чи то сина, чи онука. Петрик буде вчитися в одному класі з Орисею. Помітивши приязнь дітей, уважна вчителька посадила їх за одну парту. Все нове, все цікаве, а головне – Петрик почував себе дорослим і самостійним. І портфелик у нього новенький, і пенал, і альбом для малювання. А їхня вчителька! Найкраща! Це визнали всі в класі. Вражень море. До самого вечора він ляскотів, розповідаючи про школу. Вловивши паузу в Петриковій розповіді, Олеся сказала:

• А тепер ходи сюди. Я тобі щось покажу.

Петрик пішов за Олесею, а як побачив, то остовпів. У коробці поряд з цуциком спав Мурко.

• Доведеться тепер шукати їм більшу коробку, – сказала Олеся.

 

Йти на класні збори то для Олесі було свято. Сиділа на тих зборах і пишалася. Всі Петрика хвалили і за навчання, і за поведінку. А тут якось Петрик прийшов похнюплений. Олеся те відразу спостерегла.

• Що таке, Петрику? Чого ти, як у воду опущений?
• Та… я сьогодні теж іду на класні збори. З тобою.
• Що ти вже натворив?
• Та… бився.
• Ти? Бився?
• Так.
• Хіба ти вмієш битися?
• Вмію. Якщо треба.
• А було треба?
• Так.
• І з ким же ти бився?
• З тим хвальком. З Миколою Бігуном.
• З отим відмінником?
• Так.
• Буде тобі тепер. А за що ж ти з ним бився?
• А він Орисі в портфель жабу посадив. А Орися смертельно боїться жаб. Орися плакала. А я взяв ту жабу і кинув Миколі за комір. Ото вереску було! Ти б чула. Всі сміялися. Ніхто й не здивувався, що я за Орисю заступився, бо всі знали, що ми дружимо. А Микола поліз до мене битися. Він хотів по всіх правилах. Він же на бокс ходить. А я не знав ніяких правил і без всяких правил дав Миколі в ніс. Йому з носа пішла кров. Тут і почалася вся веремія. Дівчата були на моєму боці, а хлопці на половину. Покликали вчительку. Вона так перелякалася, наче крові ніколи не бачила. Повела мене до директора. Я розказав директору все так, як ото тобі розказую. Директор, а може це мені здалося, навіть посміхнувся. А потім сказав:
• То добре, що ти заступився за дівчинку, та все-таки битися не слід було.
• А що я мав робити? Чекати, доки він мене наб’є? По всіх правилах? Він же на бокс ходить.

Директор зітхнув. Просто… тоді сварили б його….а так…

• Нехай вже краще сварять мене.
• Я тебе розумію. Я і сам був хлопчаком. І я колись влип в подібну історію. Тільки там була не жаба, а вуж…
• Я б вужа в руки не взяв.
• Взяв би, якби на тебе дивилася найкраща дівчина в класі і плакала. Я тебе розумію. Але ж батьки… приходь на класні збори. Сам побачиш, що ти натворив.
• Що ж, підемо, – сумно сказала Олеся. А біля серця у неї щось зашкребло. Розуміла: її вихованець вчинив правильно. Але як це пояснити батькам?..

Мені дуже прикро, Олесю, що я засмутив тебе. Але що я міг?

• Нічого. Переживемо. Тримайся.

Галасу було багато. Батьки, як і їх діти, розділилися на два табори і ладні були побитися між собою. Та у Петрика прихильників було більше. Петрик розказав все, як було. Тримав голову піднятою, не стушувався перед грізними зборами: вважав, що правий. Олеся найбільше переживала аби хто не будь не згадав що Петрик сирота. Бо яке це мало значення? Обійшлося. Ніхто про те не обмовився. Був і Микола. Він не вважав себе скривдженим.

• То в чому справа? – рішуче сказав директор. – нехай хлопці подадуть один одному руки, помирять – та й усе.

На тому й порішили. А коли йшли додому, Олеся сказала:

• Не сумуй, Петрику. Минеться. Ти вчинив правильно.

Осінній вечір переходив у ніч. А Петриків неспокій у певність. Він вчинив правильно. І Олеся його розуміє. А все інше минеться, забудеться.