Після сніданку всі розійшлися по своїх справах. Петрик розглядав свої подарунки і пробував, як їде його нова машинка, Олеся пішла допомагати мамі поратися з обідом, Сірко солодко спав у своїй коробці, тільки Мурко ніяк не міг заспокоїтися. Він болісно переживав появу того маленького створіння, від якого пахне не котом.

«І хто це такий у нас з’явився? – думав кіт. – чотири лапи і хвіст… але  ж пхе! Як від нього тхне! А Петрик ще бере його на руки. Ну, та це ми ще побачимо».

І раптом з-за дверей почулася голосна задирикувата пісня.

А за того Петруся

Била мене матуся.

Ой, лихо не Петрусь,

Біле личко, чорний вус.

• Кирило!

І Петрик, забувши про все на світі, кинувся до дверей. На порозі стояв Кирило з санчатами.

• Ой, санчата!
• Це тобі.
• Мені?
• Від святого Миколая.
• Які класні! Новенькі!
• Аякже! Святий Миколай не новеньких не приносить. Іди до хати, бо холодно.
• Ой, Кирило! А я вже стільки подарунків маю.
• Видно, ти дуже чемний був. Як, Олесю? Був Петрик чемний?
• Був чемний. Тільки не хоче руки мити з милом.
• Та ну, які дурниці. Він вже буде мити з милом. Навіть з двома милами. Правда?
• А як це з двома милами?
• А так: одним намилив, а потім другим.
• А хіба так можна?
• А чому не можна?
• Кирило жартує, Петрику, – прийшла на виручку Олеся. – ну, проходьте, повну хату холоду напустили.
• Олесю, у мене вже є санчата. Можна, я сьогодні піду на них кататися?
• Ні, Петрику. Мусиш почекати, доки купимо чобітки.
• Так і сніг розтане. А тоді що?
• Сніг так швидко не розтане. Зима щойно тільки почалася.

Петрик скрушно зітхнув.

• Ходімо, Кириле, я тобі покажу всі свої подарунки.

А тут ще хтось прийшов. Оббиває сніг з чобіт.

• А чи тут живе чемний хлопчик Петрик?
• Ой, дядьку Семене! Тут, тут я живу.
• Тоді тримай!

І дядько Семен протягнув хлопчикові чобітки. Новенькі, блискучі, з кожушком всередині.

• Ой, дякую.
• Це тобі від святого Миколая.
• Дядьку Семене, але ж це ви чобітки зробили. Правда ж ви?

Дядько Семен знітився.

• То правда. Я зробив. Але на прохання святого Миколая. Носи здоровий та грійся. Це тобі не магазинські, що скоро розлізуться. Тим чобіткам зносу не буде. Аж доки нога не виросте.
• І тепер я вже піду кататися. Правда, Олесю?
• Підеш, підеш. Тільки дай нам хоч слово сказати. А то тебе не переговориш.

Всім стало якось так… святочно і весело. Олесина мати тітка Ганна покликала всіх обідати. Ніхто не відмовився. Всі хвалили борщ, а Кирилові до смаку особливо прийшлися вареник.

• Знаю, знаю,чому, – засміялася мати. – бо їх Олеся ліпила.
• То ти, Олесю, вмієш вареники ліпити? Все. Беру тебе заміж.
• Бери її заміж, бери, Кириле, – заплескав Петрик. – І у вас будуть малючки. От буде весело.

Олеся дала Петрикові щигля, а сама спаленіла аж до волосся.

• А мене хтось спитав? А може я ще й не піду заміж за Кирила.
• Як не підеш? – не повірив малий. – хіба ти Кирила не любиш?

Здається, вже не можна було більше почервоніти, та Олеся вся палахкотіла.

• Я так думаю, що святий Миколай зарано приніс хлопчикові подарунки. Той хлопчик нечемний. Він влазить у дорослі справи. А того робити не можна.
• А різки святий Миколай часом не поклав? – спитав дядько Семен.
• Не поклав. Забув, видно.
• Різки? Якої різки? – зацікавився Петрик.
• А такої. Щоб нечемного хлопчика трошки нею похльоскати.
• Не поклав, не поклав, – засміявся Петрик.
• І чого ви всі до дитини пристали? – заступився за малого Кирило. – Петрик все правильно каже.
• Я все правильно кажу. То Олеся каже неправду. Не любить вона Кирила! Аякже! А у самої он який перстень на пальці виблискує.

Аж тепер всі звернули увагу на перстень, що так і сяяв на Олесиному пальці.

• Ого! А ми й не туди, – захоплено сказав дядько Семен. – у малого око, як у сороки, що все блискуче бачить.
• А це мені… святий Миколай приніс.
• Святий Миколай чи Грішний Кирило? – все ще сміявся дядько Семен. – тільки чому на праву руку? Чи ти може тихенько заміж вийшла, нас не почастувавши?
• Та це я…
• Це я їй сказав на правій руці носити, – втрутився Кирило. – щоб всякі шубравці знали, що ця дівчина майже що замужем.

Всі зашуміли, загаласували. В хаті було гамірно. Ніхто  й не почув, як клямцнули двері і до хати увійшла прибрана дівчинка з новенькими бантиками.

• Добрий день, – чемно привіталася.
• Доброго здоров’я, Орисю. – обняла дівчинку Олеся. – це наша сусідка, – пояснила присутнім.
• Тут ось шоколадка, мама сказала Петрикові святий Миколай передав.

Олеся дістала з шафи фломастери, які вона тримала для Петрика.

• До речі, тут і тобі є подарунок від святого Миколая.
• Ой, дякую.

І чарівна дитяча посмішка – аж на душі посвітлішало

• А що тобі приніс святий Миколай?
• Велику ляльку. Вона закриває очі і каже «мама». А ще портфель і книжки. Ми з Петриком разом будемо до школи ходити. А може й в один клас підемо, а може й за одною партою будемо сидіти.

Така собі симпатична балакуча дівчинка.

• А ти, Петрику, будеш мене захищати від хлопців?
• Ще й як буду. Нехай тільки хто полізе. Ходімо, Орисю. Я покажу тобі, що приніс мені святий Миколай.

Діти пішли. А дорослі зглянулися між собою. Посміхнулися.

• От і наречена підростає, – посміхнувся дядько Семен. – а гарненька, нічого не скажеш.
• Ще рано, – ревниво пересмикнула плечима Олеся
• А так воно й буває, щоб ти знала.

Чоловіки закурили, а жінки стали прибирати зі стола. Ще свято не закінчилося, а вже починалися будні. Ріс Петрик, ріс песик Сірко, а Мурчик вже не ріс, бо він вже давно виріс у дорослого кота.