Всі якось дуже швидко звикли, що у Довгалів  живе хлопчик Петрик і що він їхній. Ніхто вже й не задумувався, звідки він тут взявся. І Петрик якось дуже швидко до всіх звик. Скидалося, що він здавна тут жив, а може тут і народився. Гризоту мала Олеся, бо вже випав сніг, а Петрик усе ще ходив у черевичках. Бо чоботят Олеся так і не придбала. Та зараз йшлося не про те. Завтра день святого Миколая. Вночі добрий святий Миколай розноситиме дітям подарунки. Петрик, ясна річ, про таке й не чув. А дуже хотілося, щоб і він пережив те відчуття чекання, а потім відчуття дитячої втіхи.

• Ти знаєш, Петрику, що сьогодні вночі до чемних і слухняних дітей приходить святий Миколай і розкладає їм подарунки? Кому під подушку, а кому так…
• А хто це такий той святий Миколай?
• Такий добрий дідусь, котрий дуже любить дітей.
• То він і до мене може прийти?
• Може прийти, якщо ти був чемний.
• А як ти думаєш, Олесю, я був чемний?
• Думаю, що так.
• То святий Миколай і до мене прийде?
• Думаю, що прийде.
• Вночі?
• Так. Переважно він ходить вночі, коли діти сплять.
• Ой, то я спати не буду. Я підгляну, коли буде ходити святий Миколай.
• Навпаки, треба спати. А то святий Миколай подумає: що це за нечемна дитина не спить?
• І не покладе подарунка?
• Ну, не знаю.
• Тоді я сьогодні раніше ляжу спати. Як повечеряємо, так я й ляжу.
• А що б ти хотів, аби тобі святий Миколай приніс?
• Ой, не знаю. І машинку хотів би. Знаєш, таку на батарейках, як Василько має. І цукерки хотів би, і санчата. Але це таке. Не може ж святий Миколай все мені принести. Ще ж і другим дітям треба. Та нехай хоч щось. Нехай хоч просто прийде, без подарунка, то я буду радий. Але ж я не знатиму, бо буду спати.
• А прокинешся – то й шукатимеш подарунків. Правда?
• Ой, Олесю, це ти мені таку радість сказала.
• От і радій, хлопчику, – зітхнула Олеся. Вона була вдячна святому Миколаю за його свято. За ту дитячу радість, за здійснення маленьких дитячих мрій. Нехай і великі мрії здійснюються.

 

Ранок видався сонячний і морозяний. Сніг мінився і переливався, як коштовні розсипи. Мінилися дерева, і їхня хата, і цілий світ. Олеся вже хотіла йти розбудити Петрика, щоб і він побачив таку красу, бо таке побачиш не завжди, та Петрик сам уже встав і вже кликав Олесю.

Щойно хлопчик відкрив очі, як побачив на столику цукерки і мандаринки.

• Ой! А це що таке?

Поряд лежали пухнасті рукавички, шапка і теплі шкарпетки. Ще одне «ой!». Засунув руку під подушку, бо ж чув, що святий Миколай частіше подарунки під подушку кладе. А під подушкою! Машинка! На батарейках! Так ж, як у Василька! Олесю, – гукнув від надлишку емоцій. А тут і Олеся до хати.

• Дивись, Олесю, що мені святий Миколай приніс.
• Ой, які подарунки, – захоплено дивувалася Олеся.
• А звідки він знав?
• Та якось знав.

Маленьке казкове диво. Легенда-казка, що переходить від покоління до покоління. Як же добре, що вона не минається.

• Але по-моєму, це ще не все, – заклопотано сказала Олеся.
• Не все? А що ще?

Петрик стояв у самій лише сорочині, босоніж на підлозі. Оченята йому горіли. Олеся таким ще його не бачила.

• Ти перше одягнися, бо замерзнеш.

Хлопчик скоренько одягнувся, а Олеся з кухні винесла йому коробку.

• А що там?
• Подивися. Тільки обережно.

В коробці спало маленьке цуценя. Петрик зблід, аж Олеся злякалася.

«Не можна на один  раз стільки емоцій, –  подумала Олеся. – радісні емоції, коли їх забагато, теж можуть зашкодити».

• Сірко, – пошепки сказав хлопчик. – мій собака…
• Бачиш? Твій Сірко до тебе повернувся.

Петрик дістав сонно цуцика з коробки. Взяв на руки і пригорнув до грудей. Песик потягнувся, позіхнув і лизнув Петрикові носа. Хлопчик радісно посміхнувся. Та тут де не взявся Мурко.

«Що таке? Що за запах?»

Тут і побачив маленького песика.

«Це ще що таке? І Петрик тримає його на руках!»

Шерсть йому наїжачилася, хвіст  трубою. Та як зашипить! Зіщулився маленький песик. Він ще такого чудовиська не бачив.

• Не бійся, Сірко. Це котик, Мурко.
• Тепер мусиш обох гладити. Щоб нікому образливо не було. Бо Мурко образиться. А треба, щоб вони стали друзями.
• Мурчику, це Сірко. Він ще маленький. Не шипи на нього. Бачиш, він тебе боїться.

На Мурка це ніяк не вплинуло. Петрик розгубився. Він не знав, як їх примирити.

• Нічого, звикнуть. Тільки ти з обома будь однаково лагідний. А зараз, Петрику, ходімо снідати. Там на нас смачний сніданок чекає.
• Сніданок? Це добре. Петрик і досі не втратив здорового апетиту.
• Ти бери Мурка. Нехай заспокоїться. А я візьму Сірка.
• Ні, я візьму Сірка.
• Це, щоб Мурко не образився. Сіркові ще потрібна його коробка. Йому там тепло і затишно. Він же ще зовсім маленький. Будеш його пестити, годувати, прибиратимеш ще за ним, будеш його виховувати – і матимеш відданого друга. Але й про Мурка не забувай. Тут треба бути дуже обачним. Ну, бери Мурка.

Котика сяк-так заспокоїли. Мурко ніяк не міг змиритися, що від Петрика пахне собачим духом. Та нарешті пригрівся і замуркотів.