А що вже про Петрика і Мурка, то можна було б книжку писати. Вони стали такими друзями, що Олесю аж ревнощі взяли. Бо ж Мурко був її кіт. І Петрик був її. Доводилося терпіти.

«Ай, нехай там собі. Мені й так ніколи».

От вони собі разом і їли, і спали, і бавилися.

Якось увечері мати сказала:

• Олесю, викинь-но кота до комори. Нехай трохи мишей половить.
• Кота? До комори?

І Петрик заплакав.

• Ти чого, Петрику?
• Не треба кота до комори. Там страшно. Він буде плакати. І я буду плакати. Не дам! Не дам!

Петрик плакав і горнув кота до себе. Кіт нічого або майже нічого не розумів. Він перелякано дивився на всіх і тріпав вухами. Його вже не раз викидали до комори, але кіт не знав, що це страшно. А от Петрик каже… і плаче. Кіт також був готовий заплакати. Олеся з мамою переглянулися.

• Цить, Петрику, не плач, – заспокоювала хлопчика Олеся. – ми ніколи не будемо викидати кота до комори, якщо ти того не хочеш. Купимо мишоловку. А зараз бери свого кота та йдіть спати.

Та й поцілувала хлопчика в голову.

• Ти виростеш справжньою людиною.
• Я буду, Олесю, як ти.

Муркотів заспокоєний кіт.

 

Якось Петрик спитав:

• А чому ти, Олесю, не хочеш мати свого малючка?

Олеся засміялася.

• А чому це ти заговорив про малючка? Навіщо тобі мій малючок?
• Просто так. Я б з ним бавився. А то у всіх твоїх товаришок є малючки, а в тебе нема. Образливо якось.
• З малючком багато мороки.
• Зі мною теж багато мороки. Але ж ти мене взяла.
• То зовсім інше, Петрику.
• Я б тобі допомагав.
• Не журися, хлопчику. Колись і в мене буде малючок. Тільки спершу треба вийти заміж.
• А що, без замужу не можна мати малючка?
• Можна. Але це важко.
• А чому важко?
• Треба його годувати, прати пелюшки, виховувати. Це ж не просто.
• Ти не хочеш мати малючка, бо ти вже маєш мене, так? Це я тобі заваджаю мати малючка.
• Сонечко моє, не вигадуй дурниць. Ти вже не малючок. А ще… ти бачив, що у людей буває не одна дитина, а двоє, троє, а то й більше. Колись я обов’язково буду мати малючка.
• Я навчу його плавати, їздити верхи, водити машину і битися навчу. Аякже. Бо хлопці бувають всякі. Бувають і розбишаки. Хтось полізе до малючка, а малючок йому як дасть! А тут ще я прибіжу.
• Ти чого це до нашого малючка лізеш?
• Я не буду, – ревтиме розбишака.
• То гляди мені. Щоб не ліз.

Олеся сміялася і пестила свого хлопчика, свого маленького мрійника.

• То малючкові нема чого боятися?
• Зовсім нема чого.
• Ой ти, захисник.
• А ти не смійся. Я вже й зараз старших від себе можу побороти. А як виросту…
• Це добре, Петрику. А як ти навчиш малючка їздити на коні та на машині? Ти ще й сам не вмієш.
• Доки підросте малючок, то й я виросту та й навчуся.
• Рости, розумнику мій.
• А якщо ти конче хочеш заміж, то я тобі скажу, за кого виходити.
• Цікаво. То за кого мені виходити?
• За Кирила.
• За якого Кирила?
• А за того, що до нас часом заходить.
• А чому за Кирила?
• Він гарний, розумний, а головне – добрий і любить мене.

Олеся голосно сміялася.

• Добрий хлопчику, але ж, якщо я мала б за Кирила виходити заміж, то мабуть, треба, щоб Кирило і мене хоч трошки любив.
• А він тебе любить. Хіба ти того не бачиш? Як би він міг тебе не любити? Тебе всі люблять.
• Мамо, – покликала Олеся. – Петрик каже, щоб я за Кирила заміж виходила.

Мати засміялася.

• Інколи дітей треба слухатися. Особливо таких розумних, як наш Петрик.
• От ви смієтеся, а я вам правду кажу, – образився малий. – От побачите, що Олеся таки вийде за Кирила заміж.
• Ну от. Маємо свого ворожбита, – засміялася Ганна. – хто зна. А може той ворожбит щось і виворожить. У Бога на мислі – у дитини н язиці. Ми тільки думаємо, що діти нічого не розуміють. Все вони бачать і все розуміють