• А дядько Семен мене не впізнав, – хвалився Петрик Олесі. – А ще дядько Семен казав, щоб я вам з мамою кланявся. А я кланятися не вмію.

• Не треба кланятися, мій хлопчику, – сказала Олеся і пригорнула дитину. Від Петрика пахло полем і ще чимсь, таким добрим і невловимим.

Апетит у Петрика був нівроку. Їв усе, що йому давали, а ще просити не мав сміливості. Вилюднів, поправився, в ріст пішов, на личку рум’янець розцвів. А головне – оченята! В них блищали веселі вогники. Олеся з гордістю дивилася на хлопчика і посміхалася, наче це був її син. Хоча для такого сина вона була ще замолода.

А увечері між ними точилися безконечні розмови. Тут Олеся проходила свій вишкіл. Чи то мами, чи сестри, чи вчительки. З хлопчика так і сипалися запитання.

• А куди дівається сонце вночі?
• А хто засвічує місяць?
• А куди летять пташки восени?
• А як вони знають, коли їм можна вже назад повертатися?
• Петрику, – заступалася мати. – дай Олесі спокій. Від твоїх запитань у неї вже, напевно, голова болить.
• Олесю, болить у тебе голова?
• Ні, Петрику, не болить. Питай про все, що тебе цікавить. А ви, мамо… не треба. Дитина пізнає світ…

Інколи Олеся йшла з Петриком до магазину чи ще там куди. Для Петрика це було справжнє свято. Ще б пак! Пройтися з такою гарною сестричкою хіба ж не втіха? Вони йшли, прибрані і гарні. Всі дивилися на них, а дехто й питав:

• Олесю, де ти собі такого хлопчика купила? Де такі продаються?
• Місця треба знати.
• Малий, признайся, де тебе Олеся купила?
• Я не купився. Я знайшовся.
• Ти диви який! Весь в Олесю. Ні, справді. Родич твій?
• Братик.

Здивовано знизували плечима.

• У тебе , либонь, не було ніяких братів.
• Не було, а тепер є.
• А ви придивіться. Він і справді до Олесі подібний.
• Не до Олесі, а до Ганни. І вигин брів, як у Ганни.
• Олесю. А чого це вони на мене так дивляться?
• Нехай дивляться, якщо їм цікаво.
• А чого ти потім плюєшся?
• Так треба, Петрику. Щоб не зурочив хто.
• А що таке зурочити?
• Бувають такі недобрі очі, від котрих потім людині може бути зле.
• Олесю, а звідки ти все знаєш?
• Що ти, хлопчику! Я дуже мало знаю.
• Про що б я тебе не спитав, ти на все можеш відповісти.
• Раз те, що я старша. А друге те, що я до школи ходила. От підеш до школи – і ти будеш багато знати. Якщо будеш добре вчитися.
• Я буду добре вчитися. Бо я хочу вирости таким розумним, як ти.
• Я, Петрусю, не дуже розумна. Так собі. А ти виростеш справжнім розумником. Після школи до інституту підеш і будеш… ким ти хочеш бути, коли виростеш? Вчителем? Чи лікарем?
• Ні, я хочу бути шофером.
• Шофером?
• Їздити на машині! І на тракторі! І на комбайні! Хіба є щось краще?
• А літати на літаку чи плавати а кораблі?
• Це теж добре. Але машина краще. Їдеш собі, дивишся, людей всяких зустрічаєш.
• Ну, доки виростеш, ти ще передумаєш.
• Ні, не передумаю.