Олесина мати була здивована, що її донька таке придумала.
- Та я не заперечую, – казала. – але це ж ти береш клопіт на свою голову. І клопіт немалий. Чужа занедбана дитина! Ні до чого не привчена. А тобі ж треба ще своїх дітей народити і вибавити.
- Не можу я, мамо. Ви б бачили… а ще ж зима буде. Інакше я до кінця днів своїх не матиму на землі спокою.
- То може б його в дитячий будинок влаштувати?
- Не приживеться він в дитячому будинку. То не та дитина.
- Ну, дочко, ти вже доросла. Знаєш, що робиш. Але це не песик і не кошеня. Це дитина. Скривджена долею і людьми дитина.
- Знаю, мамо, знаю. Найперший мій клопіт: в що його одягнути. На ньому таке рам’я, що… піду по селі до тих, в кого діти чи онуки вже повиростали. Може у когось щось роздобуду.
- Ой, дочко, мала надія. Ще на дівчинку може б щось і знайшлося. А хлопчики виношують свій одяг на гноття. А взуття тим паче. Воно на них горить.
- Однак піду. Спробую. А раптом. Хоч щось.
Довго ходила Олеся, згадувала, в кого які діти та внуки. Пояснювала, просила. Мати, як у воду дивилася. Розводили руками: нема. Що було, те повикидали – саме гноття.
- Та якби було в магазині, то я б не ходила. А то треба до райцентру їхати. А мені вже треба.
Знизували плечима. Не питали, та все ж думали: задля кого це так вона клопочеться?
Все ж виходила Олеся кілька сорочечок та двоє штанят. Малий здобуток. Та хоч те. Вже підходила до хати, коли баба Зоня навперейми.
- Ти чого це мою хату обминаєш? Забула, що у мене внуки вже повиростали?
- Ой, бабо, і справді забула.
- Я не так, як декотрі. Старі люди, знаєш, вони ощадливі. Вони біду знають. Що мале і пристойне, попрала, попрасувала та й склала: а раптом комусь згодиться. От і згодилося, слава Богу. А тобі Бог заплатить за твою доброту. Не для себе збираєш.
- Не для себе.
Принесла цілий оберемок одяганок. Ганна на все те дивилася і скрушно хитала головою.
- Взуття нема – бідкалася Олеся. – походить босий, доки тепло. Йому не звикати. А там поїду до райцентру та й щось куплю.
Вранці пішла за своїм хлопчиком. Переживала: а може злякався та втік? Ні не втік, сидів і чекав на неї. Був розчарований, бо не побачив слоїка з молоком. Молока Олеся сьогодні не принесла.
- Вже вдома поїсиш.
А він би поїв тут, а потім ще вдома. Про те Олеся не подумала.
- Ну, ходімо.
Та й повела Петрика додому. Олесиної матері ніхто психології не вчив. Що думала, то те й казала.
- Боже милий ! Яке ж воно замурзане! – вигукнула Ганна, побачивши хлопчика. Добре, що Олеся міцно тримала його за руку, бо крутнувся і вже гайнув би з хати. Олеся на матір вовком глянула.
- Нічого. Зараз ми його розмурзимо. Правда, Петрику? Сідай ось на цей стільчик. Спершу лохми твої зістрижемо. Так… а тепер повиймай з кишені всі свої скарби. Більше ти все це не одягнеш.
- А куди все це?
- Викинемо чи спалимо. Бачиш, яке воно все порване?
- В кишені нема нічого. Хіба ось… копійки.
- Поклади на стіл. Потім забереш. А тепер лізь у балію.
Ногою спробував воду.
- Ой, гаряча.
- Не гаряча, хлопчику. Помаленьку сідай. Звикнеш – то я теплішої доллю.
Мужньо терпів все, що Олеся з ним робила.
- А тепер я загорну тебе у рушникове простирадло, щоб ти обсох.
- Як маленького?
- Ну чому, як маленького? Великі теж так обсихають.
«Пора моїй Олесі заміж, – скрушно зітхнула Ганна. – он як біля чужої дитини падкує. Могла б вже біля своїх…»
А Олеся щебетала та й щебетала. І від того її щебетання добре було і Петрику, і їй самій.
- О, вже Мурко до тебе йде. Знайомитися. Не бійся. Погладь його. О, бачиш? Він вже й муркоче. Мамо, дайте щось Петрикові поїсти. Бо я, роззява така, і досі його не погодувала.
- Картопля з котлетою. Годиться?
- Підійде. Докиньте ще одну котлету Муркові. Для закріплення дружби. Ти, Петрику, так загорнутий і їж. Щоб не змерз. Одягатися будемо, коли дядько Степан вже тебе постриже. А то на одяг повно волосся насиплеться. Ти не переживай. Дядько Степан у нас всіх хлопців стриже.
А незабаром вже дядько Степан прийшов.
- Кого тут стригти? – спитав, голосно дзизкаючи ножицям.
- Отого хлопчика. Не дуже його лякайте.
- Це хлопчик? А я думав, що це дівчинка. Ну, ходи, малий. Будемо тебе стригти. Треба, щоб розумна голова гарно виглядала.
- Нехай буде загорнутий, щоб не холодно.
- Що за вигадки! Спека надворі. Нехай буде голий. Ми тут всі свої. Ще простирадло мастити. А так – здмухаєш волосся, витреш – та й по всьому. Правда, малий? Ну от. Я відразу зрозумів, що ти свій хлопець. Молоток. Сідай і не бійся. Дядько Степан вже сотні постриг таких, як ти.
За стрижку грошей не взяв.
- Не треба. Знаю, кого стрижу.
- Ну, тепер можна і одягатися. Ось тобі чиста сорочечка. Бачиш, яка гарненька? А ось і… мамо, а штанці треба підкоротити.
- А я казала. Ну, давай сюди. Я зараз. Вони й заширокі будуть. Але то вже таке.
- Треба тобі, Петрику, добре їсти, щоб ти поправився.
Блимнув очима. Їсти! Він би їв та й їв. Аби тільки було що. І просити його не треба.
- Поки що доведеться походити босому. Потім щось купимо.
- Босому теж добре. Земля тепла. А пилюка аж гаряча.
- Ну, іди бався. Тільки в свої кущаки не ходи. Відразу вимастишся. А так гарно дивитися на тебе, коли ти чистенький.
- Але я мушу піти в кущаки. Там у мене скарб.
- Скарб? Ну, це серйозно. Тоді іди.
А по хвилі Петрик приніс старий дитячий портфелик, а в ньому був справжній скарб – альбом для малювання і фломастери.
А де ж ти взяв таке добро?
- Мені подарувала одна тітонька. Вона сушила зерно, а я курей гонив. Бо вони до зерна ласі. Я їм трохи дозволяв зерна поїсти. Бо ж і вони також хочуть. А потім вже проганяв. От тітонька мені й подарувала. Тільки от… я малювати не вмію.
- Ти от що: витягай все зі свого портфеля. Я його гарненько помию – і буде він у тебе, як новий. А потім ми з тобою будемо малювати.
- А ти вмієш?
- Трошки.
До скарбів належали дві скляні кульки. Кілька кольорових камінчиків, поламана машинка без коліс і зіпсований ліхтарик без батарейки. Олеся зітхнула і пішла мити портфелик.
Ого, який він гарний! Як новий! Аж блищить, – захоплено вигукнув Петрик.
- Тепер нехай висохне.
- А ми будемо малювати.
- А що ми будемо малювати? Чи кого?
- Мурка.
- Ну, давай. Мурка. Чуєш, Мурко? Ми тебе будемо малювати.
Та кіт на те не зреагував. Вимивався собі проти сонечка.
- Гостей нам накликає.
- А звідки ти знаєш?
- Так кажуть. Коли кіт вмивається, треба чекати гостей.
Малюванням захопилися обоє. Олеся і про роботу забула. Аж поки мати не покликала.
- Олесю, біжи-но води принеси.
- Ой, зараз. А ти поки що сам помалюй. Пробуй. Вчися.
А коли сонце звернуло з полудня, Петрик похопився.
- Олесю, а можна я до дядька Семена піду?
- Обов’язково. Покажися дядькові Семену, який ти гарний. Але ночувати в його буді не залишайся. Кожна дитина має ночувати вдома. У тебе тепер є свій дім.
- А що йому казати, коли спитає?
- Скажеш, що ти тепер живеш у Ганни Довгаль, у якої є дочка Олеся. Тепер Олеся – твоя сестричка. Так скажеш. Довгаль. Запам’ятав?
- Запам’ятав.
Та й побіг, тільки босі ноженята залопотіли. Усміхнена Олеся дивилася йому у слід.
Дядько Семен щось робив у своїй буді. Виглянув – аж якийсь хлопчик до нього біжить. Та так стрімко. І прямісінько до нього.
- Хлопчику, ти щось хотів?
- Дядьку Семене, то я, Петрик. Чи ви мене не впізнали?
- Та щоб ти здоровий був. Я й справді тебе не впізнав. Де ти взявся, такий чистенький та вичепурений?
- А я тепер живу у Ганни Довгаль. Знаєте? У неї донька Олеся. Тепер та Олеся моя сестричка. А ще там є кіт Мурко. Там тепер мій дім.
І тут зовсім несподівано дядько Семен заплакав. Не вірите? Їй-Богу! Важко в таке повірити, але він справді плакав. А потім витер сльози шкарубкою рукою і сказав:
- Кланяйся Олесі та її мамі. Їм Бог заплатить за їхню доброту. А я тобі до зими чоботята змайструю. От побачиш, що змайструю. Я ж швець. А зараз… дивися. Я тобі сопілочку зробив. Справжню, калинову. Ходи сюди. Я і грати навчу. Будеш дослухатися – то і навчишся. Ти хлопець тямковитий.