А за того Петруся

Олесина мати була здивована, що її донька таке придумала.

  • Та я не заперечую, – казала. – але це ж ти береш клопіт на свою голову. І клопіт немалий. Чужа занедбана дитина! Ні до чого не привчена. А тобі ж треба ще своїх дітей народити і вибавити.
  • Не можу я, мамо. Ви б бачили… а ще ж зима буде. Інакше я до кінця днів своїх не матиму на землі спокою.
  • То може б його в дитячий будинок влаштувати?
  • Не приживеться він в дитячому будинку. То не та дитина.
  • Ну, дочко, ти вже доросла. Знаєш, що робиш. Але це не песик і не кошеня. Це дитина. Скривджена долею і людьми дитина.
  • Знаю, мамо, знаю. Найперший мій клопіт: в що його одягнути. На ньому таке рам’я, що… піду по селі до тих, в кого діти чи онуки вже повиростали. Може у когось щось роздобуду.
  • Ой, дочко, мала надія. Ще на дівчинку може б щось і знайшлося. А хлопчики виношують свій одяг на гноття. А взуття тим паче. Воно на них горить.
  • Однак піду. Спробую. А раптом. Хоч щось.

Довго ходила Олеся, згадувала, в кого які діти та внуки. Пояснювала, просила. Мати, як у воду дивилася. Розводили руками: нема. Що було, те повикидали – саме гноття.

  • Та якби було в магазині, то я б не ходила. А то треба до райцентру їхати. А мені вже треба.

Знизували плечима. Не питали, та все ж думали: задля кого це так вона клопочеться?

Все ж виходила Олеся кілька сорочечок та двоє штанят. Малий здобуток. Та хоч те. Вже підходила до хати, коли баба Зоня навперейми.

  • Ти чого це мою хату обминаєш? Забула, що у мене внуки вже повиростали?
  • Ой, бабо, і справді забула.
  • Я не так, як декотрі. Старі люди, знаєш, вони ощадливі. Вони біду знають. Що мале і пристойне, попрала, попрасувала та й склала: а раптом комусь згодиться. От і згодилося, слава Богу. А тобі Бог заплатить за твою доброту. Не для себе збираєш.
  • Не для себе.

Принесла цілий оберемок одяганок. Ганна на все те дивилася і скрушно хитала головою.

  • Взуття нема – бідкалася Олеся. – походить босий, доки тепло. Йому не звикати. А там поїду до райцентру та й щось куплю.

Вранці пішла за своїм хлопчиком. Переживала: а може злякався та втік? Ні не втік, сидів і чекав на неї. Був розчарований, бо не побачив слоїка з молоком. Молока Олеся сьогодні не принесла.

  • Вже вдома поїсиш.

А він би поїв тут, а потім ще вдома. Про те Олеся не подумала.

  • Ну, ходімо.

Та й повела Петрика додому. Олесиної матері ніхто психології не вчив. Що думала, то те й казала.

  • Боже милий ! Яке ж воно замурзане! – вигукнула Ганна, побачивши хлопчика. Добре, що Олеся міцно тримала його за руку, бо крутнувся і вже гайнув би з хати. Олеся на матір вовком глянула.
  • Нічого. Зараз ми його розмурзимо. Правда, Петрику? Сідай ось на цей стільчик. Спершу лохми твої зістрижемо. Так… а тепер повиймай з кишені всі свої скарби. Більше ти все це не одягнеш.
  • А куди все це?
  • Викинемо чи спалимо. Бачиш, яке воно все порване?
  • В кишені нема нічого. Хіба ось… копійки.
  • Поклади на стіл. Потім забереш. А тепер лізь у балію.

Ногою спробував воду.

  • Ой, гаряча.
  • Не гаряча, хлопчику. Помаленьку сідай. Звикнеш – то я теплішої доллю.

Мужньо терпів все, що Олеся з ним робила.

  • А тепер я загорну тебе у рушникове простирадло, щоб ти обсох.
  • Як маленького?
  • Ну чому, як маленького? Великі теж так обсихають.

«Пора моїй Олесі заміж, – скрушно зітхнула Ганна. – он як біля чужої дитини падкує. Могла б вже біля своїх…»

А Олеся щебетала та й щебетала. І від того її щебетання добре було і Петрику, і їй самій.

  • О, вже Мурко до тебе йде. Знайомитися. Не бійся. Погладь його. О, бачиш? Він вже й муркоче. Мамо, дайте щось Петрикові поїсти. Бо я, роззява така, і досі його не погодувала.
  • Картопля з котлетою. Годиться?
  • Підійде. Докиньте ще одну котлету Муркові. Для закріплення дружби. Ти, Петрику, так загорнутий і їж. Щоб не змерз. Одягатися будемо, коли дядько Степан вже тебе постриже. А то на одяг повно волосся насиплеться. Ти не переживай. Дядько Степан у нас всіх хлопців стриже.

А незабаром вже дядько Степан прийшов.

  • Кого тут стригти? – спитав, голосно дзизкаючи ножицям.
  • Отого хлопчика. Не дуже його лякайте.
  • Це хлопчик? А я думав, що це дівчинка. Ну, ходи, малий. Будемо тебе стригти. Треба, щоб розумна голова гарно виглядала.
  • Нехай буде загорнутий, щоб не холодно.
  • Що за вигадки! Спека надворі. Нехай буде голий. Ми тут всі свої. Ще простирадло мастити. А так – здмухаєш волосся, витреш – та й по всьому. Правда, малий? Ну от. Я відразу зрозумів, що ти свій хлопець. Молоток. Сідай  і не бійся. Дядько  Степан вже сотні постриг таких, як ти.

За стрижку грошей не взяв.

  • Не треба. Знаю, кого стрижу.
  • Ну, тепер можна і одягатися. Ось тобі чиста сорочечка. Бачиш, яка гарненька? А ось і… мамо, а штанці треба підкоротити.
  • А я казала. Ну, давай сюди. Я зараз. Вони й заширокі будуть. Але то вже таке.
  • Треба тобі, Петрику, добре їсти, щоб ти поправився.

Блимнув очима. Їсти! Він би їв та й їв. Аби тільки було що. І просити його не треба.

  • Поки що доведеться походити босому. Потім щось купимо.
  • Босому теж добре. Земля тепла. А пилюка аж гаряча.
  • Ну, іди бався. Тільки в свої кущаки не ходи. Відразу вимастишся. А так гарно дивитися на тебе, коли ти чистенький.
  • Але я мушу піти в кущаки. Там у мене скарб.
  • Скарб? Ну, це серйозно. Тоді іди.

А по хвилі Петрик приніс старий дитячий портфелик, а в ньому був справжній скарб – альбом для малювання і фломастери.

А де ж ти взяв таке добро?

  • Мені подарувала одна тітонька. Вона сушила зерно, а я курей гонив. Бо вони до зерна ласі. Я їм трохи дозволяв зерна поїсти. Бо ж і вони також хочуть. А потім вже проганяв. От тітонька мені й подарувала. Тільки от… я малювати не вмію.
  • Ти от що: витягай все зі свого портфеля. Я його гарненько помию – і буде він у тебе, як новий. А потім ми з тобою будемо малювати.
  • А ти вмієш?
  • Трошки.

До скарбів належали дві скляні кульки. Кілька кольорових камінчиків, поламана машинка без коліс і зіпсований ліхтарик без батарейки. Олеся зітхнула і пішла мити портфелик.

Ого, який він гарний! Як новий! Аж блищить, – захоплено вигукнув Петрик.

  • Тепер нехай висохне.
  • А ми будемо малювати.
  • А що ми будемо малювати? Чи кого?
  • Мурка.
  • Ну, давай. Мурка. Чуєш, Мурко? Ми тебе будемо малювати.

Та кіт на те не зреагував. Вимивався собі проти сонечка.

  • Гостей нам накликає.
  • А звідки ти знаєш?
  • Так кажуть. Коли кіт вмивається, треба чекати гостей.

Малюванням захопилися обоє. Олеся і про роботу забула. Аж поки мати не покликала.

  • Олесю, біжи-но води принеси.
  • Ой, зараз. А ти поки що сам помалюй. Пробуй. Вчися.

А коли сонце звернуло з полудня, Петрик похопився.

  • Олесю, а можна я до дядька Семена піду?
  • Обов’язково. Покажися дядькові Семену, який ти гарний. Але ночувати в його буді не залишайся. Кожна дитина має ночувати вдома. У тебе тепер є свій дім.
  • А що йому казати, коли спитає?
  • Скажеш, що ти тепер живеш у Ганни Довгаль, у якої є дочка Олеся. Тепер Олеся – твоя сестричка. Так скажеш. Довгаль. Запам’ятав?
  • Запам’ятав.

Та й побіг, тільки босі ноженята залопотіли. Усміхнена Олеся дивилася йому у слід.

 

Дядько Семен щось робив у своїй буді. Виглянув  – аж якийсь хлопчик до нього біжить. Та так стрімко. І прямісінько до нього.

  • Хлопчику, ти щось хотів?
  • Дядьку Семене, то я, Петрик. Чи ви мене не впізнали?
  • Та щоб ти здоровий був. Я й справді тебе не впізнав. Де ти взявся, такий чистенький та вичепурений?
  • А я тепер живу у Ганни Довгаль. Знаєте? У неї донька Олеся. Тепер та Олеся моя сестричка. А ще там є кіт Мурко. Там тепер мій дім.

І тут зовсім несподівано дядько Семен заплакав. Не вірите? Їй-Богу! Важко в таке повірити, але він справді плакав. А потім витер сльози шкарубкою рукою і сказав:

  • Кланяйся Олесі та її мамі. Їм Бог заплатить за їхню доброту. А я тобі до зими чоботята змайструю. От побачиш, що змайструю. Я ж швець. А зараз… дивися. Я тобі сопілочку зробив. Справжню, калинову. Ходи сюди. Я і грати навчу. Будеш дослухатися – то і навчишся. Ти хлопець тямковитий.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.