А вночі вилляв дощ. Не дощ, а справжня злива.

«Де ж то мій хлопчик? – думала Олеся. – певно, розкошує у буді дядька Семена. Де ж ще… бідолашна дитина…»

Вранці розпогодилося. З-за хмари виглянуло сонце.

«Кущаки ще мокрі – журилася Олеся. – чи ж буде Петрусь чекати на мій сніданок?»

Все ж щось  там зібрала та й пішла.

• Петрусю, – покликала тихо. Із кущаків виліз хлопчик, брудний та мокрий, з нього патьоками стікала вода.
• Петрику! Жахнулася. Олесі бракувало слів. Де ж ти був під час тієї зливи?
• Тут, у кущаках.
• А чому не в буді дядька Семена? Я думала ти там. Я б прийшла.
• Дядька Семена не було. Його заміняв другий сторож. Той, що мене до буди не пускає.
• Хіба йому тієї буди шкода?
• Не знаю. Мабуть, шкода.
• І що ти?
• Сидів у кущаках.
• Всю зливу?
• Так. Знайшов якусь церату, але це мало допомагало.
• Боже! Ти весь тремтиш. Так і застудитися недовго.
• Нічого. Сонечко пригріє – то й висушить.

Олеся раптом заплакала. Знала, що того робити не можна. Та не могла себе стримати.

«Маленька скривджена істота, до якої нікому нема діла. А ми ж до церкви ходимо…»

• Ти чого? – здивувався Петрик.
• Та це я так. Уявила, як ти тут у зливу сидів.
• Та хіба мені першина?
• Ну… їж. Ось молоко, хліб, а тут ще мама пиріжків напекла. На потім візьмеш.

А сама дивилася, як хлопчик пожадливо їсть.

«Не їв, певно, ще з учорашнього ранку, – подумала. – ото долю має. Хто ж йому таке накреслив? Чи Бог, чи люди?»

• У тебе, Петрику, ніколи не було старшої сестрички?
• Ні, не було. Ні сестрички, ні братика. Нікого. І мами в мене ніколи не було.
• Так не буває, хлопчику. Мама є у кожної дитини. Просто буває так, що мами рано вмирають, і дітям без них дуже кепсько.
• І чому ж ті мами так рано вмирають, покинувши маленьких дітей? Хіба їм не жаль?
• Жаль. Як би не жаль… та це від них не залежить. Вони б не хотіли вмирати, та щось їх точить. Найчастіше хвороба якась. От і твоя мама, мабуть, також… а твій дядько ніколи тобі про неї не розказував?
• Ні. Але я тепер знаю, що мама у мене була.
• То ти хотів би, щоб я була твоєю старшою сестричкою?
• Хотів би. Ти б мене любила?
• Дуже б любила. Та я й так тебе буду любити.
• Мене в житті ніхто не любив. Був у мене песик. Сірко звався. Це я його так назвав. Був той Сірко бездомний, як і я. То він мене любив. І я його. Та їздили одні погані люди. Гицлями їх називають. Собак ті гицлі виловлюють. Зловили вони мого Сірка. Я так просив, щоб віддали мені мого песика. Не віддали. Я плакав і Сірко плакав. Не віддали. А один гицель сказав:
• Я б і тебе зловив, як твого собаку, бо й ти такий же бездомний. Та хлопчиків ми не ловимо. Йди звідси.

Я хотів передати Сіркові скибку хліба, та той гицель не взяв.

• Залиш собі. Твоєму Сіркові нічого вже не треба. Незабаром його вже не буде.

Потім мені Сірко снився.

• Пробач мені, Сірко, що я не міг тебе вирятувати, – плакав я у сні. – якби у мене були гроші, я б тебе викупив. Але грошей у мене не було.
• Я знаю, – сказав Сірко і лизнув мені лице. А я й не здивувався, що він знає людську мову. Може й знає, бо я з ним багато говорив. Більше у мене нікого на світі вже не було.

Олеся обняла Петрика за худенькі мокрі плеченята. Сонце пригрівало. Одяг на хлопчикові парував.

• Я так думаю, Петрику, що тобі треба переходити жити до нас. Я живу з мамою. Будеш називати її тьотя Ганя. Будеш у нас ситий, і зима буде тобі не страшна.
• А ви не будете мене бити і викидати до темної комірчини?
• Що ти! І не думай про таке. Ми будемо тебе любити. Тільки ще треба буде тебе скупати. Як ти на таке? Я нагрію води, наллю в балію та й добре тебе вимию. Не будеш плакати?
• А можна без мила?
• Ні, голубе. Без мила я тебе ніяк не відмию. Мусимо з милом.
• А голову?
• І голову також.
• Ой, мило в очі попаде.
• Я буду старатися, щоб не попало. А як трошки попаде, то мусиш потерпіти. А що зробиш? Я твої лохми спершу обстрижу, а потім, коли гарно помиємо голову, покличемо дядька Степана, і він вже постриже тебе по-людськи, так, як хлопці стрижуться. Чистенько тебе одягнемо – і будеш ти у нас справжній парубок.
• Парубок – це коли великий. А я ще маленький.
• То будеш ти у нас просто хлопчик. Будеш ти у нас не просто хлопчик, а гарний хлопчик. А я буду твоя сестричка. Але сьогодні мусиш ще побути тут, бо я ще не говорила зі своєю мамою. Вона погодиться, я знаю. Вона в мене добра. Та все ж спершу треба у неї спитати.
• А песик у вас є?
• Ні, песика у нас нема. Та ми заведемо. Неодмінно заведемо. І назвемо його Сірком. А поки що у нас є кіт Мурко. Лагідний котик. Якщо ти не будеш його ображати, то ви подружите. То підеш до нас жити?
• Піду. Завтра.
• І в балії митися будеш?
• Буду. І якщо мило в очі попаде, то я плакати не буду.
• Молодець. Ну, я побігла. Роботи у мене – за рік не переробиш.