Втомлений і зовсім знесилений повертався Петро додому. Треба було б ще до магазину зайти, та сили вже бракувало. Та й брудний…

«А, обійдеться,  – вирішив. – нічого собі запарка, – видихав з грудей чи то мазут, чи солярку разом з порохом. – весь пропах. Правду казала Орися».

Про вовка мовка, а тут і Орися на зустріч. Чи виглядала його, чи випадково так вийшло.

• Привіт, Петрусю.
• Привіт, якщо не жартуєш.
• Не до жартів.
• А чого так?
• Та… не прикидайся, що ти нічого не чув.
• Не дуже дослухаюся до бабських теревенів. Ніколи. Робота.
• Покарала мене лиха доля. За тебе покарала.
• Я тобі ніколи зла не бажав.
• Я знаю, завинила я перед тобою. Тяжко завинила. Тепер караюся.

Та й зайшлася плачем.

• Перестань. Люди зглядаються. Не роби мені стидобисько на все село. Плачеш, наче я тебе з дитиною чи з животом покинув. Перестань. Що люди подумають?
• Люди! Що мені люди? Вони і так мене в зубах носять.
• То ти хочеш, щоб і мене носили? Послухай, Орисю. Я, їй-Богу, втомився. Правду ти казала. Брудний шоферюга.
• Дурне казала. Не відрікайся від мене за ті дурні слова. Не кидай мене, мій соколе.
• Не я, а ти від мене відреклася. Я думав, що збожеволію, але не збожеволів.
• Все ж можна повернути, Петрусю.
• Ні, Орисю. Нічого повернути не можна. Те, що я пережив… та що про те говорити? Я відрікся від тебе, коли побачив тебе з твоїм любчиком. Тоді я відрікся від тебе назавжди. За зраду відрікся. А зраду не прощають. Принаймні, я. Ніколи. Бо хто прощає зраду, той вартує того, щоб його зраджували.
• Але ж згадай, Петрусю, як ми стояли при місяці, як присягали.
• Мені згадувати не треба. Я пам’ятаю. А от тобі треба було все те згадати, коли заміж за того баламута збиралася. А ти забула. Він знеславив тебе та ще й між хлопцями хвалився, яка ти і як ти любиш його. Ще й наді мною сміявся: який я дурень, що не зачепив тебе. А я боявся до тебе пальцем доторкнутися. Ладен був молитися на тебе. Хіба ж не дурень?

Отак стояли вони в центрі села, на вселюдський огляд. Орися ридала, а Петро у злості казав їй про все, що він пережив із-за її зради. Ні, не все. Бо хіба можна було отак в центрі села все розказати? Потім картав себе за ту дивоглядію, та зараз зупинитися вже не міг. Він кидав їй в лице весь свій біль, вивертав скривджену свою душу. А навіщо? Того і сам не знав. Не вартувало того робити, але так уже вийшло.

Проходили люди, дивилися, дивувалися. Нарешті Петро прийшов до тями.

• Все, Орисю. Посмішили людей – і досить. Я втомився. Я хочу відпочити. А ти… плануй своє життя без мене.
• Я знаю, то Галина, то вона у всьому винна. От доберусь я до неї. Я їй…
• Що вже тобі Галина зробила?
• Я знаю, ти з нею путаєшся. То вона украла моє щастя.
• Орисю, перестань. Не кричи на все село. Ніхто тобі не винен. Ти сама у себе украла своє щастя. І Галина тут ні до чого. У нас з Галиною все нормально. Скоро у нас з нею буде весілля.
• Що? Як ти сказав? Весілля?
• Так, весілля. А що?

Очі у дівчини безтямно блиснули, як у божевільної. Здавалося, що вона зараз кинеться на Петра. З її грудей вирвався суцільний безперервний крик. Спершу тихий, потім голосніший, а потім такий голосний, що наганяв жах. То був не плач, не ридання, а божевільний безтямний крик. Спинялися люди. Незабаром вже зібрався цілий натовп. Дехто радив покликати лікаря.

• Якого лікаря? Того? Та ви що! Його не можна.
• По матір треба піти. Нехай вона…
• По матір вже послали.

Що тут міг Петро? Та нічого. І він пішов додому. Ніхто не дивувався. Всі знали їхню історію. Ніхто не міг йому у чомусь дорікнути.

 

Осінній сонячний день. У Петра було весілля. На городі шалаші, а в хаті пораються господині. Хтось заїкнувся за кафе.

• Яке кафе ! – засміявся Кирило. – та ми вас так напоїмо і нагодуємо, що нехай кафе сховається. Тут такі господині, що… моду завели! Кафе! А наші споконвічні традиції? Забули?

Молоді були готові їхати до шлюбу.

• А що, Петре, якби ми так на тракторі до шлюбу поїхали?

Всі засміялися.

• А що?
• Перестань, Галю, – зачаровано глянув на молоду Петро. – ти краще біжи до дзеркала і ще раз на себе глянь, яка ти гарна.

 

Співали дружки, гриміла музика, весілля набирало своїх обертів. За парканом мліла Орися.

• Іди, доню, до хати, – умовляла її мати. – навіщо себе даремно тривожиш? Все вже. Нічого не зарадиш. Іди, доцю, до хати.

А Орися і до хати не могла піти, і на Петрове весілля не сила було дивитися. А там вже співали:

Полюбила Петруся,

А признатись боюся.

Ой, лихо не Петрусь,

Біле личко чорний вус.

А за того Петруся

Била мене матуся.

Ой лихо не Петрусь,

Біле личко, чорний вус.

Ти бий мене, мати, бий,

Таки Петрусь буде мій.

Ой, лихо не Петрусь,

Біле личко, чорний вус.

Дядько Семен, що вже власне був дідом, випивши добряче, казав, що весілля буде справжнє, коли він, дід Семен, його перетанцює. І танцював, на дивовижу, добре танцював.

На землю опускалася ніч, а весілля гриміло, співало, танцювало. І не було йому ні втоми, ні кінця і ні краю. Горіли ліхтарі, сяяли зорі в небі, зімкнули пелюстки троянди у квітнику, а щастя заглядало на молодят. Йому не терпілося отут поселитися на завжди.