Після обіду прибіг сусідський хлопчик і приніс Петрові записку від Орисі. До Петра Олеся хлопчика не пустила.

• Я сама передам.
• Чекати відповіді? – по-діловому спитав хлопчик.
• Ні, Іванку. Біжи собі. Відповіді не буде.
• А Орися казала…
• То нічого, що Орися казала. Біжи собі.

Орися писала:

«Петруню, зайди. Поговорити треба. О.»

• Зараз, розігнався, – сказав Петро. – це ж сьогодні у неї вільний вечір. Любчика нема. Чого ж дурно вечір має пропадати? Ні вже, голубонько, вибачай.

Олеся ні про що не питала, а тільки сумно дивилася на Петра. За один день зблід, змарнів, наче й не він стояв перед нею повний сил та енергії.

А Петро що? Бавився з дітьми, майстрував їм іграшки, казки їм розказував. Малючків було троє: два хлопчики і дівчинка. Дівчинка була найменша, але у всьому верховодила вона.

• Мала, Олесю, вся в тебе.
• Та от… доведеться мені її перехрещувати.
• Як це?
• Ім’я міняти. Я ж її Орисею назвала.

 

Перед вечером зайшла Орися, бліда і заплакана. Петро саме вештався на подвір’ї. Роботи собі шукав. Тікати не випадало. Хіба він хлопчисько? Та й чого йому тікати? Він ні в чому не завинив.

• Петрусю!
• Вечір добрий.

Незмигно дивилася на нього. Петро тримав себе в руках. Правда й те, що серце калатало, як шалене. Та нехай калатає, як воно дурне. А якби так… кинутися та обняти… не можна. Чужа. Знав, що не можна. Це вже нічого не змінить.

• Петрусю! Давай пройдемося. Такий вечір.
• З чужими любасками не гуляю.
• Сердишся.
• Та ні. Чому ж?.. тільки чому ти мені нічого не написала?
• Хотіла, щоб ти спокійно дослужив.
• Принаймні, було б чесно.
• Та я…
• Виставила мене перед дівчатами і хлопцями на посміховисько.
• Сердишся.
• Та ні. Дивуюся. І прикро. А зараз… йди вже. У мене робота є.
• Женеш?
• А що нам вже?
• Я тільки хотіла сказати…
• А хіба ще треба щось казати?
• Розумієш… я собі подумала…у тебе ніяких перспектив. Шоферюга! Брудний шоферюга, від якого тхне мастилом і солярою.
• Ти правильно подумала. Так і є. То ти прийшла мені про те сказати?
• Я просто хотіла, щоб ти зрозумів. Тут така партія! Лікар! Я собі подумала… та й мама каже… Петро, каже, хороший хлопець, але шоферюга. А тут лікар.
• Для чого ти мені все це розказуєш?
• Щоб ти знав.
• А навіщо я маю те знати? Для чого?
• Ну.. щоб ти не судив мене.
• Судив – не судив… яке це має значення? Ти зробила свій вибір. Виходь собі заміж та й живи щасливо. До чого тут я?
• Ну все-таки ми з тобою…
• То що ти хочеш?
• Та, власне… нічого.
• Отож-бо й воно. Порожня балачка.
• Всі мене судять…

Та й заплакала.

• Ну от що, пані докторова. Я тебе вислухав, хоча не знаю, для чого це мені. А тепер вибачай. Мені ніколи. Чого плачеш? Маєш бути щаслива. Така партія! Лікар! Я радий за тебе. А тепер йди вже.
• А я думала… ми…
• Не плануєш же ти мати двох чоловіків.
• Петре!
• Тоді все в порядку. І запам’ятай про всякий випадок: я з чужими любасками не зустрічаюся.

Різко повернувся і пішов до хати.

• Чого вона хотіла? – спитала Олеся.
• Вечір вільний. Любчика сьогодні нема.
• Ну й повійниця.
• Не треба, Олесю. У кожного своя честь.

 

До клубу не йшов. Шукав собі роботу вдома. Відсиджувався, уникав товариства. Спершу це йому вдавалося. Та з часом до Петра почалося справжнє паломництво. Першим забіг Микола. Порожні розмови: що та як. А вже потім Микола сказав:

• Та плюнь ти, Петре, на ту Ориську. Хіба без неї і дівчат нема?
• Не лізь, Миколо.
• Тільки не заціди мені в ніс. Як колись.
• Ніяк не забудеш?
• Таке не забувається. Як можна! Боксера! Ні, серйозно. Вилазь, Петре, з тієї відсидки. Стільки гарних дівчат на селі. Взяти хоча б Галину. Мліє за тобою. А ти на Орисі зациклився.
• Ще раз тобі кажу, Миколо: не лізь.
• Добре. Приходь до клубу.
• Колись.

А сам сидів вдома. Нікого не хотів бачити. Заходили хлопці й дівчата, і це чомусь виглядало сумно.

• Заходять, як до тяжко хворого, – скаржився Петро. – як мені набридли ті співчувальники. Не розумію. Не мало ж є і покинутих, і розлучених, але чомусь нікому не приділяють стільки уваги, як мені.
• То це добре чи зле?
• Та яке там добре! Зле, дуже зле. Та дайте ж людині, як тому собаці, рани зализати. Тьху! Скорше б на роботу.