Спершу лічив місяці, потім тижні, а тепер лічив дні. І нарешті! Все. Додому. Нікому вирішив не писати. Приїде несподівано. Ото радості буде. На зекономлені гроші купив шахтарський ліхтарик для дядька Семена. Йому на його сторожуванні дуже згодиться. Кирилові, Олесі і їхнім малючкам  не купив нічого, зрозуміють, вибачать. Зате Орисі купив дивовижні сережки. Золоті, а на висульках смарагди блищать. Саме до Орисиних очей. Не вірите? Очі в Орисі зелені, найкращі в сіті. Як ті смарагди. Петро вже давно заглядав на ті сережки . Вони йому дуже подобалися та бракувало грошей.

«Хоч би ніхто не купив,  –журився хлопець. – це ж вони якраз для Орисі.»

Ніхто не купив, сережки чекали його. І от тепер… зате він зовсім без грошей. Без копійки! Уявляв собі, як Орися зрадіє, як зарум’яниться її личко. Ах, скорше б вже додому.

 

Це й справді була несподіванка. Олеся саме корови подоїла. Побачила Перта – то заледве дійницю з рук не випустила.

• Петрику!Хлопчику! – зойкнула. Перед нею стояв не Петрик, не Петрусь, а Петро. Високий, мужній, засмаглий. Дав малючкам по шоколадці.
• А більше я, Олесю, нічого не купив. Дядькові Семену купив шахтарський ліхтарик і Орисі…

І показав свою дорогу покупку.

• Яка краса! Але та дівчина того вартує.
• А більше у мене грошей не було. Навіть твоїми малючками нічого не купив. Мусять вибачати.
• Ще купиш. Добре, що вже вдома. Які плани?
• Та які плани? На трактор, якщо візьмуть.
• А чого мали б не взяти?

Поїв, помився, поголився та й ну збиратись.

• До клубу?
• Аякже.
• Відпочив би.
• Яке там! Ще встигну.

Розуміла: там Орися.

 

У клубі шарварок. Петро приїхав. Дембіль! Хлопці знають, що це таке. Відбув! Тиснуть руки, плескають по плечах.

• Без тебе, Петре, тут така скукота.
• Заживемо тепер.

Дівчата квітчастою зграйкою оточили хлопця. Орисі між ними не було. Кругловида чорнява Галина уже й співала «А за того Петруся». Ах, як їй подобався цей хлопець. Та Орися йому весь світ заступила. Однак… Орисі не було. Мусив таки спитати.

• А де ж Орися?

Всі знічено примовкли. Нарешті таки ж Галина сказала:

• Наш клуб тепер не для неї. Наша Орися тепер пані докторова, інших розваг шукає.
• Як ти сказала? Пані докторова? Чому так? Що це має означати?
• Хлопці, та він же нічого не знає, – здивувався Микола Бігун.
• А що я мав би знати?
• То Орися тобі нічого не писала?
• Та писала, але, щоб щось таке…
• Тоді вона свиня. І даремно ти мені за неї так в носа зацідив.
• Пам’ятаєш.
• Ще б пак. Але ти мусиш знати правду. Бо як інакше? Орися збирається заміж за лікаря.
• За лікаря? За якого лікаря?
• Та ти його не знаєш. Він приїжджий.
• Тому ми й кличемо її пані докторова.

Петро ошелешено дивився на всіх. Він нічого не розумів. Орися? Його Орися? Ще так недавно був її останній лист, зітканий з любові. Петро стояв і зараз клопотало його одне: як звідси вийти, щоб не привертати зайвої уваги? А як ти її не привернеш, коли ти щойно з’явився, а тут ще й для тебе таке нове й несподіване… сяк-так вийшов, зіславшись на втому. Йшов додому, ошелешений і заморочений.

«А може це неправда? А може це вигадка? – думав собі. – от би її таки побачити. От би й спитати. А чом би й ні? Йду ж попри її хату…»

Спинився біля її воріт. У хаті світилося. Несміливо стояв і дослухався. Рипнули сінешні двері.

«Вона! Орися! Не сама… підійти і привітатися? Ні…»

Відійшов у тінь. Її голос, любий і дорогий.

• Віталику! Любий! То ти завтра не будеш?
• Не зможу, серце. Сама розумієш. Конференція. Післязавтра приїду.
• Ой, як я так довго витримаю без тебе? Як переживу?
• Мусимо, серце. Ну, я пішов.

Поцілунок і зітхання.

«То це виходить, що я підглядав і підслуховував? Як це низько. Але, їй же Богу, я не мав такого наміру. Бачить Бог, не мав… зате я тепер знаю, що це не вигадка. Але ж яка підступна. Щойно писала мені, що любить, що чекає і дочекатися не може нашої зустрічі».

Був такий розтривожений, що не міг так відразу йти додому. Пішов по селі навмання. Переживав тільки, аби ні з ким не зустрітися. Та село вже облягалося спати. В хатах ще подекуди світилося. Та все більше траплялося темних зашторених вікон.

«Там десь Олеся мене чекає, – подумав. – чиста і щира душа. Вона, певно, думає, що я млію у любощах. Ні, Олесю. Тобі не і не сниться, що пережив твій Петрусь, котрого ти рятувала і плекала. Ходжу тепер, як той безхатько. Ні, я не безхатько. І пора вже мені йти додому. Треба жити далі».

Коли йшов через місток, то згадав про дорогий подарунок, що віз для Орисі. Кому він тепер? Зупинився, дістав з кишені коштовну коробочку та й пожбурив її у річку.

• Русалкам на забаву, – гірко посміхнувся. – прощай, Орисю.

Та й пішов додому. Чи шкода було сережок? Дорогі ж. Зовсім ні. А хто ж би мав їх носити? На кому він хотів би їх бачити? Ні на нікому. Це був би спогад. Болючий і жорстокий спогад. Такого спогаду Петро не хотів би.

Вдома світилося.

«Олеся чекає, – з теплотою подумав. – не спить. Як же добре, що мене хтось чекає».

Тихо увійшов, щоб нікого не розбудити. Олеся не спала.

• Ти, Олесю, чого й досі не спиш?
• Тебе чекаю.
• Що мене чекати? Не маленький.
• А вечеряти?
• Не клопочися, Олесю. Йди лягай.
• У тебе щось… негаразд?
• Орися заміж виходить.
• Орися? Заміж? За кого?
• За лікаря. Ти, мабуть, його не знаєш. Він приїжджий.
• А вона ж тобі писала.
• Ну от. Писала. Любить, чекає. Писала одне, а думала інше. Чому ж було мені не написати, як є! виставила мене на посміховисько. Я про все довідався в клубі. Стояв, як дурень.
• Чекай, Петре. А може це неправда? Наклеп? Буває ж таке. Може хтось хоче між вами клин вбити?
• І я так подумав. Десь жевріла ще маленька надія. Хотів зайти до неї і все вияснити. А тут якраз вона вийшла з любчиком своїм.
• І ти що?
• Постояв та й геть пішов. Зате пересвідчився, що все це правда.
• То вона тебе не бачила?
• Не бачила. Їй скажуть, що я повернувся. Та це вже не має значення.
• Що я тобі скажу?..
• А нічого не треба казати.
• Втішати тебе не буду. Мусиш те пережити.
• Переживу. Не зіп’юся, не втоплюся. Аби тільки мені трактор дали.
• Дадуть. Всі ж знають, який ти механізатор. І все-таки Петрусю, повечеряй.
• Не можу. Піду спати.
• Твоє ліжко вільне.
• А як ти дітей розмістила?
• Вони у своїх ліжечках. Не гризися. От загадав ти мені загадку. Тепер до ранку спати не буду.
• А я буду. Втомився. І ти, Олесю, спи. Що журитися тим, чого не зміниш? Що має висіти, те не втоне. Завтра мене не буди. Хто б не заходив. Я відпочиваю. Не хочу співчувальників.