Стара Пилипиха сиділа під хатою. Пильнувала курчат від сороки та час від часу на курей агушкала, що порпалися в смітті і розкидали його по всьому подвір’ї.

– Агуш! Що за глумениє? Тільки й замітай за вами!

– Доброго дня, – Почулося від воріт.

– Доброго здоров’я, – відповіла Пилипиха, ще не роздивившись, хто там.

– З ким так сваритеся?

– Та з курми. З ким же ще?

То тітка Горпина, проходячи, заговорила до старої.

– Заходьте, Горпино, та відпочиньте у холодочку.

Зайшла Горпина. Бо хто ще до старої зайде? Живе у такому відлюдді, що рідко хто й пройде повз її хату.

– А Ви отак собі сидите?

– Та сиджу. Як була молодша, то ніколи  й рук не згорнула. А тепер що? І вишивати вже не бачу, і на городі поратися сили не маю. От і сиджу. Зовсім знемічніла.

– Ой, так, так… Старість, як той казав, не радість.

– Ще якби ж хтось був коло мене, а то ж сама, як палець.

– То правда. Встарості краще при комусь. Але й те не завжди. Буває так, що таке потороча трапиться, що вже й не ззнаєш, чи не краще було б вже самій.

– Агуш! Ще коб тих курей до колгоспу забрали, то вже б спокій був. О, о, дивіться, що роблять. Агуш! Щоб ти здохла, холеро якаясь!

Сміється Горпина зі старої.

– Курей до колгоспу! Таке скажете! А з ким би Ви тоді сварилися?

– І то правда. Тільки з курми і розмовляю. Та ще з Богом. Ото стану перед образом Божої Матері та й кажу їй:

– Добре тобі, Маріє Пречиста, що твій син восекрес. Слава Йому і слава Тобі. А мої сини Іван та Микола не воскреснуть. І чоловік Пилип не воскресне. Трьох їх взяла у мене війна. От… Сама тепер зосталася, – і змахнула сльозу шкарубкою долонею.

– Мовчить Мати Божа. Дивиться на мене і мовчить.  А що вона мені скаже? Вона, хоч і Божа Мати, та над нею є Всевишній. Хіба ж я того не розумію?

– Не одна Ви плачите за своїми. Багато таких… Чекайте-но… Хтось, либонь., іде… Хто ж би то?

Горпина приклала руку до очей.

– Дивіться, Горпино, дивіться. Бо я вже не бачу. Тільки стежку перед собою.

– Це хтось не з наших. У воєнному. І таки ж до Вас. Їй-Богу! До Вас.

– Хто ж би то? Ніби ж нема в родині воєнних. Та й родини вже нема.

Стара зітхнула. А чоловік, нестарий ще зовсім, по-військовому підтягнутий, накульгуючи на праву ногу, таки завернув у Пилипишині ворота.

– Добридень, панійки, – привітався прибулець.

– Доброго і Вам здоров’я! Присідайте біля нас та відпочивайте з дороги.

– Дякую.

Та й присів біля жінок.

– Вибачайте, що не можу відразу впізнати. Роки… Вони всіх міняють: і молодших, і старших… Чи тут живе пані Пилипиха? По всьому, що таки тут. Вже вибачайте, так називаю, як тоді чув, під час війни.

– Тут, синочку, тут. То я буду. Пилипиха і є. Так мене ще змолоду прозвали. Чоловіка Пилипа мала. А ти ж, синочку, хто будеш? Бо мої очі від старості вже зовсім посліпли. Не віпізнаю.

– Та воно й не просто впізнати, бабусю. Я – Василь, той, котрого Ви доглядали та виходжували, котрому Ви рани вигоювали.

Нахилився та й поцілував бабину руку.

– Бачите, як нога справно ходить? Дохторі дивувалися:

– Хто тебе, хлопче, так лічив? Та з таким пораненням без ноги міг би зостатися.

– Баба Пилипиха, – кажу, – лічила мене.

– Добрий лікар та твоя баба Пилипиха. Руки їй маєш цілувати.

То я й цілую.

І чоловік ще раз поцілував руку Пилипихи.

– Що ти, сину! Що ти! Хіба можна? Тепер я, Василику, тебе пригадала. Принесли тебе, знекровленого та безтямного. Я вже думала, що не вижевеш. А коли воно на життя, то Бог стає до помочі. Постелила я тобі в комірчині, та й поклали тебе хлопці.  І страшно мені, бо ж німці в селі. Поліцаї так і шастають, так і нишпорять. Та що робити? Треба було виходжувати та рани твої вигоювати. Ліків ніяких. Трави, настоянки та масті. Трави я знала. Мене ще баба моя навчила. От і пригодилася бабина наука. Бинтів не було. Перкаль і полотно. А ще молилася. І за синів молилася,  і за тебе. Синів мені Бог не зберіг, а от ти, Слава Богу… А ти все марив і маму кликав.

– Мамо, матусенько, –  казав ти. – Мені болить. Певно, мамо, я умру.

І відповідала я замість твоєї матері:

– Кріпися , синочку. Потерпи ще. Ти не вмреш. Бог такого не допустить.

Казала я так, плакала і клала холодну руку тобі на чоло. Жар великий у тебе був. Горів увесь.

– А я пам’ятав, що у моєму маренні мати до мене приходила. Звідки ж мати тут взялася? – Не міг я надивуватися.

– А то я була, сину. Була і за матір, і за сестру-жалібницю. А ще Олю кликав. Ніжно так, голубливо.

– Оля – дружина моя.

Посміхнувся лагідно.

– Вона теж Вам кланятися веліла.

– А звідки Ви родом? – Спитала Горпина.

– З Черкащини.

– Ого! Аж з Черкащини сюди добилися. Не близький світ.

– Та не близький. Але ж моя мати наполягала:

– Поїдь, – каже, – та відвідай ту жінку, що тебе рятувала. Нехай побачить, що ти живий та здоровий. Нехай потішиться. Бо ж знаю, як воно.

От я й приїхав. Тут дещо привіз Вам, бабусю.

– Ой, що ти! Що вже там страій мені треба!

– Не знаю. То все мати складала.

І цікаво Горпині знати, що той чолоік привіз Пилиписі, та якось ніяково. То мусила знехотя встати. Нічого, Пилипиха потім сама похвалиться.

– Ой, піду я вже. Засиділася. А вдома роботи – хоч наймичок наймай.

– То найяли б

– Та от горе: молоді тепер до роботи ледачі. Не те, що ми колись були.

Горпина повагом пішла до воріт, ловлячи на останок бодай хоч слово. А Пилипиха вдарилася об поли руками.

– Вибачай, сину. Бо я вже стала дурна, як та курка. Вмивайся та ходімо до хати. Борщем тебе нагодую.

– О, пам’ятаю я Ваш борщ.  І досі пам’ятаю. І пампушки з часником, і хліб… Ах, який то був хліб! Ніколи більше  я такого хліба не їв. І курочку зозулясту пам’ятаю, що Ви для мне зарізали. А вона неслася

Пилипиха посміхнулася.

– Дивися-но. Все він пам’ятає. Мусила ж я тебе якось відпоювати та на ноги ставити. Хоча та поранена нога довго ще тебе не слухалася. А хотілося, щоб таки на обох стояв. І стоїш, Слава Богу.

– Ото мати й каже:

– Поїдь до тієї жінки. Полагодь що там треба, на городі поможи. Бо ж я знаю, як воно самій в старості.

Ото я й приїхав.

І Пилипиха, усміхнена і наче ож помолодшала,  повела свого гостя до хати, махнувши рукою на курей, що геть розпорпали сміття, та й тішилися, що баба на них не агушкає.