Дійові особи:

Оля;

Олина покійна мати;

Петро.

• Олю, Олечко, дитино моя, прокинься.
• Мамо! Ви… Прийшли?
• Прийшла, донечко.
• А ви ж…
• Померла? Це я для всіх померла. А для тебе я жива, моя хороша. І серце моє живе, бо воно болить за тобою.
• І в мене, мамо… Серце за вами болить. А скільки я сліз пролила за вами, мамо.
• А плакати не треба. Тоді мені зле, коли ти плачеш.
• Але ж без вас так важко. Нікому мене пожаліти, нікому пораду дати.
• От я й прийшла, щоб тобі пораду дати.
• Ой, мамо… Я ніяк не можу розплющити очі.
• А ти не розплющуй. Ти тільки слухай, що буду тобі казати.
• Чую, мамо.
• Покинь, доцю, того чоловіка.
• Петра?
• Так, дочко. Покинь того Петра.
• Але ж я люблю його, мамо! Над усе! Над життя люблю!
• Зречися своєї любові. Бо то гріх великий.
• Не можу, мамо, зректися.
• Мусиш. У нього є жінка і двоє дітей.
• Мамо! Але ж він її не любить. Він любить мене.
• І тебе він не любить. Він нікого не любить. Він любить самого себе.
• Мамо, він клявся мені, що любить.
• А їй, жінці своїй, він не клявся?
• Не знаю.
• А ти спитай у нього.
• Як же ж я про таке буду питати?
• Отак і спитай. А що ж тут такого?
• Добре. Спитаю. А чи скаже?
• Мусить сказати. Хіба правди не любить. Тоді не скаже. Та ще… Пам’ятай про дітей. Вони є. чи клявся він їй, чи ні, а діти ростуть. Пам’ятай про них. Піду я вже, дочко. Мушу йти. Молися – і Бог підкаже тобі, як бути.

• Доброго ранку, сонечко.
• О, Петре! Це вже ти?
• Ну й сон же тобі дався. Така пора, а ти спиш.
• Ой! У мене така ніч була. Знаєш, до мене вночі мати приходила.
• Покійна?
• Ну так.
• Вигадки все це. Покійники не ходять. Дурний спить – дурне снить.
• Ти хочеш сказати, що я дурна?
• Нічого я не хочу сказати. Просто… вигадки все це. Не ходять покійники. Розумієш? Не ходять. Все це наша фантазія.
• Ні, Петре, не фантазія.
• І що доброго казала тобі твоя мати?
• Казала… Щоб я тебе покинула. Бо це гріх.
• От-от! А я що казав! Теревенів всяких наслухалася – от і сниться всяка чортівня.
• Не чортівня, Петрусю, а моя мати мені наснилася. Не наснилася, а приходила до мене.
• От що. Ти полеж, поплач, якщо хочеш, а я тим часом каву приготую. В холодильнику щось знайдеться? Бо я ще й не снідав.
• Знайдеться. Скажи, Петре, а ти своїй жінці теж каву до ліжка подаєш?
• Ще чого! Ти собі не уявляєш, яка то змія.
• Чекай… Скажи, Петре… А як же ти таку змію собі за дружину взяв?
• Перестань. Тобі нема більше про що говорити?
• Ні, Петре, справді.
• Це було давно. Десять років тому. Я був молодий і дурний.
• А тепер порозумнішав?
• Тепер! То зовсім інше.
• Але ж… Ти мусив її любити? Бо як же інакше?
• Ну… Може й любив. Не пригадую вже зараз.
• І клявся їй, напевно, що любиш.
• Сказав: не пам’ятаю. Що це на тебе сьогодні найшло? Сказав же, що не люблю її. Тобі того мало?
• Ні, я просто хочу знати, чи через десять років ти зможеш пригадати, що казав ти мені тепер.
• Так… Я бачу, що дуже зле, коли приходять покійники.
• Не треба, Петре.
• Я приходжу до тебе розслабитися, відпочити, а ти дістаєш мене всякими дурними балачками.
• Ти, виявляється, приходиш до мене відпочити? Відпочити від чого?
• Ну… Від всяких домашніх проблем.
• Цікаво. І які ж такі проблеми тобі найбільше дошкуляють?
• Слухай, Ольго, що з тобою сьогодні?
• Нічого зі мною. Мені просто цікаво. А то ми з тобою все більше про любов говоримо, а треба, мабуть, і про проблеми інколи говорити.
• Це мої проблеми. Вони тебе не стосуються.
• Моя любов – це не тільки ти, а все, що тебе стосується.
• І моя жінка? Вона також мене стосується.
• Ну, якщо хочеш… Твоя жінка також.
• Ну, тоді… Тоді це не любов.
• А любов тоді що? Тільки поцілунки?
• Ну, не тільки. І все інше.
• А крім всього іншого?
• Ну. Не знаю.
• Зате я знаю. Тому мені цікаво, які у тебе домашні проблеми, від котрих ти у мене рятуєшся.
• Нічого цікавого. Гризе мене, догризає та змія люта. Оленці негайно треба купити чоботи. Михайлик м’ячем сусідці розбив вікно. У жінки в маршрутці гаманець поцупили, і вона тепер без грошей. А крім того: тече пралка, заклинило замок і ще багато всякого. Хіба я чарівник, щоб все це розгрібати? От і йду здому, щоб не вислуховувати казна-що.
• Ну гаразд, Петре. А хто ж всі проблеми буде вирішувати? Вирішувати ж їх однак треба.
• Про мене. Нехай сама мастить собі голову.
• Але ж Оленка не може ходити без чобіт. Ну, скажімо, за вікно сусідці можна компенсувати. А пралку і замок однак ремонтувати треба. І хто це буде робити? А тут ще таке лихо: гроші у жінки вкрали. І як їй тепер? Чим їй дітей годувати?
• Не знаю. Нехай другим разом не буде такою роззявою. У мене також нема грошей. Де я їй візьму?
• То мусиш якось… Заробити.
• Друга така сама.
• А перша хто?
• Жінка! Заробити. Роботи нема.
• А ти їм хоч якісь аліменти платиш?
• Які аліменти! Сказав же: нема роботи.
• Шукай. Скільки часу ти вже без роботи?
• П’ять років.
• І за цей час нічого не міг знайти?
• Нічого. Не буду ж я і справді за копійки робити.
• Але ж справді, краще хоч якісь копійки, ніж нічого.
• Дурна балачка. Я її чую вже скількись років. Давай краще подумаємо, як вирішити нашу проблему.
• Яку нашу проблему?
• Та я хотів би вже переїхати до тебе та й жити спокійно.
• Звичайно. У мене пралка не тече, замок справний, і чоботи мені купувати не треба. А що, коли і у мене пралка потече і замок заклинить? А що, коли у мене ще й чоботи порвуться?
• Я тебе не розумію. Чого це ти сьогодні завелася? Все ж у нас добре було.
• Добре було, бо ми думали про любов і не думали ні про які проблеми. А про них все ж інколи думати треба. Скажи, просто цікаво. А що ти робиш, коли тобі доводиться щось купувати? Чоботи, скажімо.
• Поки що мені нічого не треба.
• А коли буде треба? Що тоді?
• Ні, ти мені скажи: що справді на тебе найшло? Хто тебе так агресивно налаштував?
• Ніхто. Просто ми живемо не в космосі, а на землі. І відповідно… Всі земні проблеми мусимо вирішувати.
• Бачу, всі ви однакові. Вам тільки, аби гроші, аби добре заробляв. А навіщо ви тоді торочите про любов?
• На жаль… Любов, якою безкорисливою вона б не була, мусить мати якусь основу, якесь підґрунтя. Бо як тоді жити? І закохані мусять щось їсти, у щось одягатися. І в закоханих зношуються чоботи.
• Он як ти заговорила. А ще недавно що ти казала? Головне, казала ти, – це любов. А все інше прикладеться. Що? Не прикладається?
• Прикладається тільки тоді, коли обоє мостять своє гніздечко. А коли тільки одне старається, а друге тільки роззявляє рота, щоб його нагодувати, як пташеня, тоді любов не витримує. Вона тоді з небес опускається на землю і стає земною, матеріальною. Бо як інакше?
• Тоді то не любов.
• А яка любов витримає, що твоя Оленка не має чобіт?
• А чого це тебе має обходити?
• Це ж твоя донька.
• Ти за неї більше переживаєш, ніж я.
• Тому ми ніколи не будемо разом.
• Он воно як. То це така твоя любов! Затямив. Не плач. Чого плачеш? Сама того захотіла.
• Плачу, бо мені жаль моєї любові. Вона була щира і безкорислива. Та не витримала, зіткнувшись з земним і ницим.