Коли Микола заходив у село, ніхто того не бачив. Дехто взагалі не знав, чи він живий. А як повернулася Марія з Юрком, про те говорили всі. Та звістка якось миттєво облетіла село.

– Чи ви чули?..

– Чи ви бачили?..

– Ай, людоньки!

– Шкода, що Миколи нема. Десь, певно, загинув у тому лісі.

– Не він один загинув. Добре, що Марію з дитиною на Сибір не заслали.

Судили-рядили, шкодували жінку, допомагали хто чим міг. На городі поралися, молоко носили, сир і сметану, муку і крупи. Котрась дала квоку, котрась яєць принесла, щоб курчата були. Бо як же ж без курки та без яйця? Ще ж дитина…довго ремствували на тих, хто їй вікна побив та з хати поглумився.

– То бахурі, не інакше.

– Чекайте-но, але ж у тих бахурів є батьки. Чому ж вони їх нічого не вчать?

– А-а, є таке, що ти йому хоч кіл на голові теши, а воно дуб дубом, бандит бандитом.

– А я вам так скажу : ніхто тим бахурам кіл на голові не теше. І пасок гузно не чеше. Від того всі наші біди. Ганяє десь дитина – нехай ганяє. Батьки й раді, що на голові не сидить та й їсти не просить. А що воно робить, кому які збитки чинить – про те й горя мало.

– Треба ж трохи вчити дитину : що добре, що зле. Бо що ж це таке? Взяло і за виграшки вікна в хаті побило. А жінка повернулася – і що їй?.. додому прийшла! То ж з розуму можна зійти, таке побачивши.

Судили-рядили, а якось і не помітили, коли Марія з Юрком з села щезли. У кожного свої проблеми – от і не помітили. А коли похопилися, то й не знали, куди вони поїхали. Одні казали, що завербувалася кудись молодиця. Другі – що до якоїсь далекої родини поїхала. Питали в Насті –  та казала, що, либонь, кудись аж на Херсон.

– Ой, лишенько! Це ж на тому Херсоні і дощів нема. А посуха така, що земля від спеки тріскається.

– Ай, людоньки, краще вже на тому Херсоні, ніж у Сибіру. Таки межи своїми людьми.

Поговорили отак та й забули. А Марія обживалася собі на новому місті.

 

Спливає час. Наше життя для вічності це навіть не мить. А для нас це ціла вічність. От і дожив Василь Стрепет, тобто Микола, до незалежності України. Плакав, коли побачив жовтосині прапори. Молодші дивилися на старого дивака і не могли зрозуміти його сліз.

– Тепер вже можна поїхати в рідне село. Мушу поїхати, щоб поставити хрест на могилі мого побратима Андрія. Я йому обіцяв. Вже мертвому обіцяв.

– Та ж і я хочу поїхати на село, – зі сльозами просилася Маруся. – Хоч перед смерттю на нього глянути.

– Ну, про смерть нам ще рано говорити. Нехай почекає костомаха. А ми з тобою поживемо ще, Марусю. Але спершу на село поїдемо ми з Юрком. Роздивимось, розвідаємо: чи стоїть ще наша хата, чи може вже й розвалилася – то і їхати нема куди.

– Та ж у мене там Настя. Візьміть же і мене з собою.

– Ну…повір, Марусю, так буде краще. Потерпи ще трошки. Поїдеш. Обіцяю тобі, що ти поїдеш. Але спершу ми.