Зпоза ранку взялися за роботу. Погода видалася, як на замовлення – гарна, сонячна, ні хмариночки.
– Бачиш, і небо на твоїй стороні, – посміхнулася Настя.
За кілька днів хата стояла, як писанка, подвір’я вистругане, хоч молоти на ньому, жовтою цеглою посипане.
– В такій хаті сам Бог живе, – посміхнулася Настя. – Будуть у тебе і крашанки, і паска, і все, що годиться до паски.
– Христос Воскрес!
– Воістину Воскрес!
І на душі посвітліло, немовби ніяких лихоліть не було.
«От якби ще Микола був з нами, – думала Маруся. – Василь…мушу звикати. Господи! Як він там? Коли він вже нас покличе? А може не покличе? Всяко буває. Чоловіки – вони такі…а зараз жіночої самотності стільки…ні, Микола не такий. І Юрка він любить. Та й мене…любив. Він нас покличе».
Дзвонили Великодні дзвони. Вони відганяли все зло.
– Христос Воскрес!
– Воістину Воскрес!
Чисто на подвір’ї, чисто в хаті, чисто на серці. Юрко тішиться своїм селом, своїми хлопцями.
«Таке мале, а вже знає, що таке розлука. Вже знає…»
Ганяв цілий день, не боронила. Пас з хлопцями чужу худобу, бо своєї не було. Вони без молока не були. Приносила Настя, приносили сусіди.
– Ви б, Марусю, хоч телятко якесь купили. З часом корівчини дочекалися би. Погано без молока.
– Погано. А за що я телятко куплю?
– Ой, так, так. Був би Микола. Нічого не чути?
– Не чути.
– Якби був живий, то подав би звістку. Хоча хто за границею, той не озивається, бо боїться за своїх. Може й він…
– Може.
Та й не плакала навіть вдавано, боялася, щоб та сльоза не впала каменем Миколі на душу. Що ж їй телятко заводити, коли вона тут не надовго? Але проте не можна. Вона чекала.
Якось серед літа увечері Настя прийшла. Урочиста, усміхнена, як на Великдень.
– Ну, Марусю, дочекалася. Микола кличе вас з Юрком.
– Кличе! Матінко Божа!
Та й захрестилася.
– Тихо, тихо, Марусю. Потихеньку збирайся. Не галасуй і не галопуй. Ніхто тебе не приспішує.
– Я сама себе приспішую.
– Знаю. Але мусиш мати витримку. Поступово збирай все, що можеш. Щось я ще підкину, щоб було для початку. Надійний чоловік поступово буде усе забирати і передавати куди слід. Щоб ти потім тільки з валізою та з Юрком. Поїхала собі, мовляв, до далекої родини. Будеш жити в селі.
– В чужому селі.
– Ну вже вибачай. Тішся, що будете разом. Звикнеш. Наші люди й на тому проклятому Сибіру звикають. А ти ж таки будеш жити на Україні. Не знаю, що там Микола купив. Думаю, що не хороми. Правда й те, що і ти тут палацу не маєш.
– Але то наша хата. Ми з Миколою її будували.
– От знову. Не плач, сестричко. Не наша в тому вина. Сама знаєш, хто в тому винен. І там буде твоя хата. Обживетеся. Звикнеш. А я колись в гості приїду.
– Чи ж таки приїдеш?
– А чом би ні? Приїду. А ти там дивися. Плачі не розпускай. Не на заслання їдеш. А може колись часи зміняться, і ви повернетеся. Хто зна. Якщо захочете. А може вам там краще буде.
– Де вже там краще…
– Все. Я тобі сказала. Збирайся по трохи.
– А ти ж тут, Насте, нашу хату гляди. Бо ж вона жива. Добре слово і тепло любить.
– Буду глядіти. Тим не журися. Шкода, що писати не можна. Та вже якось щось і до нас дійде. Будемо сподіватися. А ти, я бачу, не дуже рада? Так не годиться. Ти їдеш до чоловіка. Він живий, і ви будете разом. А ти, неначе у воду опущена. Веселіше дивися на світ. І ніяких сліз.