Як тільки зійшов сніг і весна прикрасила землю першим зіллям, я зворохобилася додому.
– Підемо ми вже, Явдошко. Добре нам тут. Дуже добре. Але пора добиратися додому. Ми дякуємо тобі, що прихистила ти нас в лиху годину. Ніколи того не забудемо. Добро не має пропадати то може й ми колись комусь щось добре зробимо. Бо, якби не ти, то, певно, пропали б ми серед зими. А тепер треба нам якось додому добиватись. Може якусь барабольку ще встигнемо посадити. Як роздобудемо. Бо треба ж якось жити.
– Хочби ще Великдень зі мною відсвяткували.
– Ні, Явдошко. Підемо свою хату-пустку обігрівати. А ти ж, напевно, до матері поїдеш?
– Поїхала б. З радістю поїхала б. Та хіба ж ті нелюди дадуть? На Великдень обов’язково якусь роботу вигадають. Аби тільки люди не святкували. Іродове плем’я. А за роботу мушу триматися. Бо як жити?
Стала Явдошка споряджати нас у дорогу. Харчів зібрала: сир, сметану, яйця, хліб, круп всяких. Чого не мала сама, позбирала у знайомих.
– І що це ти, Явдошко, вигадуєш? Хто все це понесе?
– А тут і нести не треба. До станції вас Трохим довезе, я вже домовилася. А там – на поїзд – гроші є. А з Лановець вже якось доберетеся. Може фіра яка трапиться. Бо як же приїхати – і нічого нема. А ще ж і свята.
– Неха йтобі Бог заплатить за твою доброту.
– Та ми всі вже стільки натерпілися, що, коли ще й не поможемо одне одному, то й жити шкода.
Ах, як же тішилася Маруся з Юрком, коли нарешті з вікна поїзда побачили знайомі краєвиди, ах, яка то радість була. І людей з села зустріли. Знали всі, звідки вони додому добиваються. Знали й те, що просто так не можна про те говорити. Бо люд всякий їде. І всяк вуха має та й чує не завжди те, що йому треба чути. Тільки Бондаренчиха підійшла, не втрималася і тихенько спитала :
– Що, Марусю, з курорту?
– Так. Самі знаєте.
– А виглядаєш ти незле. І Юрко твій нічого. Виріс, нівроку. І одягнені ви добре.
– Ми в людей зимували, у добрих людей, то й відійшли. Немали як серед зими додому добиватися. Як там моя хата? Ще не завалилася?
– Не знаю, голубко. Не чула. Я живу, ти знаєш, на другому кутку.
І стали перебирати сільські новини: хто вмер, хто женився, кого «на курорт» відправили(про те нишком).
А в Ланівцях і фіра трапилася.. чоловік приїхав щось до свят купити. Всі радо так їх вітали з поверненням, немовби і справді вони були найближчою родиною.
І нарешті село.
– Ой, лелечко! Ой, Юрасику! Нарешті ми вдома.
І плакала Маруся, не витираючи сліз. А чого ж тут соромитися? Дядько, бачачи, що у них поклажа, підвіз їх до самої хати. А хата…Боже ти мій! Забиті вікна, стіни за зиму облупилися. Кроти подвір’я порили. Тут вже Маруся заголосила, як за покійником.
– Чого голосиш, Маріє? Добре, що вернулася. Гірше тим, кого на Сибір вивезли. А ти – вдома. Маєш сестру – щось тобі поможе. Та й ми…свої люди – не татари, пропасти не дадуть.
Настя почула – вже й сама прибігла. Тепер плакали обидві. А тут і Настин Перто підіспів.
– Ото баби! Як тільки що – відразу й плакати. Краще подумайте, як хату до свят до порядку привести : виліпити, вимастити, а головне – де шкла взяти, щоб вікна вставити.
– А земля б того побила, хто ті вікна повибивав, – лайнулася Настя.
– Не лай, Насте, не клени. Земля і так вже багатьох прийняла. Більше не треба. Ти дивися-но : вже така моя бідність велика була – і то на мої статки хтось злакомився. Ні фантини, ні ложки, ні миски. З постелі – і то все стягнули.
– Ну…є люди, а є людиська. Тут вже нічого не зробиш. Так завжди було.
– Мамо, мамо, я піду вже до хлопців.
– Йди, сину, йди. Тільки не вимащуйся дуже.
А коли за Юрком зачинилися двері, Настя тихо сказаала:
– Ти щаслива в Бога Маріє, твій Микола живий.
Сплеснула руками, залементіла.
– Тихо, не лементи. Підеш до церкви – свічку поставиш, помолишся. Не кожній жінці таке щастя випало.
– Живий…а де ж він?
– Далеко. Тут йому не можна було. Аж на Сумщину подався. Під чужим прізвищем. І ви з Юрком до нього поїдете. Нехай трохи там обживеться – і поїдете. А ти тут обживайся. Щоб ніхто нічого не подумав. І, сама розумієш – нікому.
– Розумію. Не дитина.
– Нас життя багато чого навчило. Ми тепер не ті, що були колись. Порозумнішали.
– Не ті. То правда.
– Нове своє прізвище запам’ятай. Стрепет.
– Ой, лелечко!
– Так треба. І чоловіка твого звати не Микола, а Василь. Василь Стрепет. Цей чоловік загинув. Не мав ні жінки, ні дітей, ніякої родини.
– І як же ж воно тепер буде?
– Все добре буде. Добре, що живі. Люди допомогли, спасибі їм. Там Микола купить хату, заведе господарку – а тут і ти з Юрком – Марія і Юрко Стрепети. Запам’ятай це прізвище, зживайся з ним. А чоловіка наодинці чи подумки Миколою не клич. І Юрка якось…навчи.
– Та вже навчу.
– Інакше не можна. Купить хату – то дасть знати. Зв’язок є.
– А за що ж він її купить, тут хату?
– Не гризися. Люди помогли. Тобі того знати не треба. Ти собі живи, наче й не збираєшся звідси кудись їхати. Господарюй, сади город. Людям не треба про те знати. Бо серед них всякі є. Зараз до тебе дівчат пришлю. Баняки принесуть, посуд. А ти тим часом солому з постелі збери, мишей наполохай, може де котра завелася. Розкошували тут, доки тебе не було. Солому спали. Петро свіжої принесе. Не журися. Головне – ти вдома. Завтра ж і за роботу візьмемося. Спершу знадвору хату до ладу приведемо. Там роботи – ого скільки! Та нічого : очі бояться, а руки зроблять. Дівчата мої поможуть. Добрих помічниць маю. До свят твоя хата буде, як нова.