По якімсь часі  Миколала, помитий, поголений і перебраний, вечеряв бараболями з огірками та кисли молоком.

– Відразу людиною себе почув.

– Ти їж, їж. Зараз я ще гарячого чаю наллю. З липи. Тобі не зашкодить. Інакшого ми зараз не п’ємо. Та й ляжеш відпочивати. А я тим часом поперу все. Правда, сохнути довго буде. Тепер не літо.

– Одяг дрантивий. Можна і не прати, а просто так викинути. А плащ добрий, від всякої негоди захищає. Що я б і робив без нього? А я думав, що у своїй хаті буду ночувати.

– Там небезпечно. «Яструбки» час від часу нишпорять по селі.

– Вони, певно, самогонку шукають, а не бандерівців.

– Лиха їх мати знає, чого вони шукають. Але нишпорять. А ще ж донощики є, не думай. Село вже не те, що було колись. Побудеш трохи у нас, а там будемо щось думати.

– Мені тебе підставляти не хочеться.

– Нічого. Ми всі вже підставлені. Куди ж тобі, як не до своїх? Мусимо одне одного якось рятувати.

 

Спав Микола тієї ночі, як по купелі. А таки й по купелі. І снився йому Андрій. Сидів біля вогнища і казав:

– Ти, Миколо, не журися. Мені звідси видніше, як з криївки. Буде Україна самостійна, буде.

Прокинувся Микола окрилений. Він відпочив, відчув себе здоровим та дужим.

– Ти, Насте, попроси Петра, щоб позабивав вікна, хоч дошками. Бо ж страшно дивитися. І двері треба якось примкнути. Я б сам те зробив, але мені тут господарювати не випадає. І справді, хтось може виказати. Але ж страшно дивитися на тут розтерзану хату. Як мої прийдуть…

– Та хай би вже прийшли. От наробили біди москалі прокляті. Гірше від німця. Щоб їхні матері немали спокою ні на землі, ні на небі.

Випогодилося. Дощ перестав. Спробувало виглянути сонце. Петро з дівчатами приїхали з млина.

-Ти ж, Насте, скажи дівчатам, щоб про мене анітелень.

– Та вони знають. Діти тепер розумні. Розчиню хліб та й подамся до одного чоловіка. Це не в нашому селі. Будемо радитися, що з тобою робити. Може щось підкаже він вже не одному  допоміг. І все-таки, Миколо, зле ти зробив, що за кордон не подався. Там безпечніше. А тут…будеш жити і оглядатися.

– Зате на своїй землі.

– Якби ж то на своїй…

– І свого сина навчу землю свою  любити. А як я навчу його землю свою любити, живучи за кордоном?

– Ти маєш рацію. Але важко тобі тут буде.

– І в лісі було важко. Але жили. І не просто жили, а боролися. І попри все співали «ще не вмерла Україна». І вірили в те, що вона не вмре. Історію можна перекрутити, викривити, спотворити, але не можна не згадати про героїв УПА. Хай навіть в негативному світлі, але згадати мусять.

– Полеглим однаково.

– Ні, Насте, не однаково. Вони боролися і гинули за самостійну Україну. Як їм може бути однаково? А прийдешні покоління розберуться, де правда, а де брехня, де герої, а де покидьки. Ти ще до того доживеш. Ти ще побачиш, як над нами замає наш жовтосиній прапор.

– Дай то Боже. Може хоч твій Юрко його побачить.

– Де ж то він тепер, мій Юрко і моя Маруся?

– Будемо сподіватися, що не в Сибіру. Люди кажуть, що їх відпустили.

– Але ж нема.

– Нема, Миколо. А ти думаєш, що їм легко сюди добратися? Голісінькі, без теплого одягу, без грошей…

– Знати б, де вони.

– Якби знати. Шлях від тих Копичинець не такий вже й далекий. Але ж таки і не близький для жінки з дитиною.

– Колись ми з Марусею мріяли, що, коли наш Юрко підросте, то подамося ми у мандри.. від міста до міста, від села до села, степами, поміж козацьких могил…от і мандрують тепер… удвох без мене…

– Цікаво, чи є ще ті козацькі могили, чи їх вже трактори розорали та бульдозери розрівняли.

– Та мусять бути. Не міг москаль геть всі їх понищити.

– І живих, і мертвих, і ще ненароджених нищить.

– Так, Миколо, так. До страшних часів ми з тобою дожили.

– Нічого, Настя, доживемо і до кращих. Ми дужі. Нас не просто здолати.

– Ти, Миколо, дійсно дужий. А я вже у всьому зневірилася.

– Е, зневіра – то найгірше, що може бути. Якби ми в лісі отак зневірилися, то давно вигибли б. А ми, Насте, навіть ті, що гинули, вірили у самостійну Україну.

– Герої. Справдешні герої. І все-таки…чи згадає вас історія?

– Історія, як собі схоче, але народ буде нас пам’ятати. Мусить. Не сміє забути. Щось у нас було не так. Були зрадники, були найманці, котрих москалі засилали джо наших лав, щоб вони робили всякі безчиньства. Та головне те, що ми знали, за що ми боролися і за що гинули. Мине час – і я таки, не криючись, поставлю хрест на могилі свого побратима Андрія.