Та й заспівав тихо-тихо. Чи то для себе, чи для того лісу, що його ніяк не міг перейти. Він тягнувся та й тягнувся, як вічність, голий, сумний, непривітний. Здавалося, що той ліс ніяк не хотів випускати Миколу з своїх обіймів.

– Чого ти, лісе? – заговорив з ним Микола.  – Я тобі залишив свого найкращого побратима. Він багатьох вартує. А скільки ще тут хлопців лягло. Ой, лісе, лісе…А мене мусиш відпустити. Якщо я вже вижив, то маю сина свого і жінку побачити.

Та й ішов, похмурий, як оте небо, що було над ним.

«Ой, у лісі

Є криївка.

Там бандера

Ночував.

Він дівчину –

Бандеріку

Кожен вечір

Обнімав.»

 

До села підходив, коли вже зовсім смеркло.

«То й добре. Нікому не буду очі мозолити. А де ж їхні «яструбки»? Ет, десь сидять собі та горілку цмулять. Що їм ще? Чи їм треба ганятися за мною? От, якби я сам їм у руки попав, то б не помилували. А ловити…нема кого. Либонь, вже всіх переловили. А якщо когось не зловили, то, либонь, уже й не зловлять. Та пильність втрачати не можна. Боротьба ще не скінчилася. Запекла боротьба…»

Мимоволі посміхався – село, рідне село. Недосяжна мрія. А підходив з острахом, як злодій. Майже ніде не світилося.

«Тепер люди навчилися зарання лягати спати. Коли таке було? Ні пісень не чути, ні молодечого сміху. Не до пісень тепер і не до сміху. Сумують дівчата. Парубків нема. А якщо хтось є, то якась потороча. А порядні хлопці…хто на війні загинув, хто в бандерівцях, кого розстріляли, кого на Сибір заслали. Сумно тепер на селі. Сумно і страшно. Навіть собаки не гавкають. Набридло, мабуть. Загавкаєш – а тут тобі кулю: мовляв, знай, на кого гавкати. Ворог народу!.. Ше трохи – і моя хата. А серце товчеться, наче я не йшов, а біг. Ось вона!»

Ворота розтерзані. Тин посвимикуваний.

«Хтось, напевно, на паливо собі взяв».

Прикро, але вже на подвір’ї якось так…відгонило пусткою. Підійшов ближе.

«Що це? Господи!»

Двері настіж, вітер ними мотиляє, вікна повибивані. Справжня тобі руйнація.

«От тобі, Миколо, домашній затишок. Доборовся. Моя бідна маленька хатина! І кому треба було так її скривдити?..А де ж мої? Треба йти до Насті, в неї про все розпитати. Пізно, але ж треба йти. Не ночувати ж мені отак без прихистку».

Настя – жінчина сестра, жила отут, поряд. Постукав у вікно. Блимнула лямпина. І наполоханий голос Насті :

– Хто там?

– То я, Микола.

– Який Микола?

– Який! Який! Та швагро твій.

Легкий зойк. Іде відчиняти. Поночі знаходить клямку.

– Заходь, Миколо. А ми на таке й не сподівалися. Думали, що тебе вже й на світі нема.

– А я є! Я, Насте, живучий.

– Ну…проходь та роздягайся. Господи, ти весь мокрий та заболочений.

– Не з гостини прийшов. Я, Насте, з лісу. Слухай, а де мої?

– Ой, Миколо.

І Настя заплакала.

– Налетіли, як ті шуліки, та й загорнули. Не тільки твоїх, а ще кілька родин. Навіть з немовлятами.

– От іроди! Мало ми їх били. І що, на Сибір?

– Ні. Кажуть, що потримали їх в Копичинцях та й відпустили. А чи то правда, не знаю. А якщо правда, то як вони до села доб’ються? Взяли їх влітку, а зараз…у них же ні теплої одежини, ні взувачки.

– А тут, я бачу, добрі люди біля моєї хати погосподарювли.

– Та…коб над ними слабість так господарювала. Ну нащо було вікна бити?

– Бачу, все порозтягали. Я заглянув – ні банячка, ні мишчини, – порожньо, мов нічого і не було. То я й до тебе, як той старий побитий пес, приплуганився. До кого ж ще?.. розумію, що такий гість тепер не в радість. Та що робити?

– Ой, а я собі сиджу, розляпанилася, як купа глини. Роздягайся. Я зараз води загрію, помиєшся найперше, дам щось сухе передягнутися, а потім вже вечеряти.

– А де твої?

– Петро до млина поїхав, а дівки з ним попросилсися, то він їх взяв. Все ж сяка-така поміч.