Тихенько свиснув. Тиша. Відповіді не було.
«Що ж ти, друзяко, вогнище не розклав? Та м же у нас є сухі ломаки…»
Тиша була якась лиховісна, насторожуюча. Підійшов до криївки.
– Андрію,- покликав. Тихо. Свиснув – тихо. Покликав голосніше – відповіді не було. Заглянув у криївку – темно і порожньо.
Виніс каганчика, присвітив. Ось же він! Лежить на повний зріст.
-Андрію, – гукнув у розпачі, неподалік револьвер, кров…поцілив собі у скроню.
– Що ж т и наробив, друже мій?
Припав до вже холодного Андрія та й заплакав. Були страшні ті чоловічі сльози. Найстрашніші. Микола набачився вже смертей. Гинули і друзі, і вороги. Але щоб так…
– Що ж ти наробив, друже мій? Хіба забув наш припис: остання куля – ворогові. Ще одним менше буде на землі. А вже потім – що буде, те й буде. А ти…
На грудях була приколота записка.
«Прощай, Миколо, друже мій і побратиме!
Вибачай, що лишаю тебе самого. Я більше не можу. Живи довго. За себе живи і за мене. Розказуй людям, за що ми боролися і чому ми не перемогли. Мене ворог не здолав. Я здолав себе сам. Поховай мене якось. Хрест покищо не став. Колись поставиш. Бо посіпаки, як дізнаються, то з могили видеруть. Наша справа, наша ідея не вмре, не загине. В те я свято вірю. Тримайся, друже, ти сильніший за мене. Про мою смерть нікому не треба повідомляти. Нема кому. Родини у мене немає.
Слава Україні!
Смерть ворогам!»
Сходило сонце, коли Микола ховав свого друга. Під дубом поховав, камінь на знак поставив.
– Спи, мій побратиме. Вічна тобі пам’ять. Слава героям. Як буду живий, хрест тобі поставлю. І напис відповідний зроблю. А коли не виживу…то вибачай. Розкажу друзям, де тебе шукати. А чи знайдуть…
Відсалютував пострілами, як годиться.
– Не думаю, що хтось на постріли прибіжить. Звикли вже до пострілів. Та й глушина, та й непогідь.
Налив у кружку перваку, випив, закусив салом та й неквапом став збиратися. Щось спалив, щось закопав. Зброю приховав – ще згодиться, не сумнівався. Собі залишив тільки пістоля і набої до нього.
– В разі чого, то можна й сюди навідатися. Недалека сторона. Тут того добра вистачає. Ми готувалися до довгої облоги. Лишаю тебе, Андрію, на чатах…чатуй невсипно, друже. А я …я тепер незнаю. Живим не дамся і на Сибір не піду. Це я знаю.
Оглянув уважно місцину. Як міг, привів себе до якогось ладу, щоб людям в очі не кидатися.
– Пішов я, Андрію. Конче хочу сина побачити, Юрка. Та й жінку. Добра в мене жінка. То часи лихі настали, а жінка в мене добра. Вона виховає нашого сина так, як треба. Хоч зі мною, хоч без мене.
Ще раз помолився тай пішов, всі продовольчі запаси з собою прихопивши. Цідив дощ, під ногами чвакало болото.
«Осінь цього року – не позаздриш тому, хто в дорозі. Та вже краще наша слякітлива осінь, ніж сибірські морози».