Сутеніло. З неба сіялася мжичка. Було прохолодно і сиро. Мріялося про затишок дому, про тепло і про світло. А ще про чийсь рідний голос і про гарячу страву. Микола дивився на чужі освітлені вікна і заздрив тим людям, що були зараз в родинному теплі  і затишку. А йому…він щільніше загорнувся в плащ та й крокував собі далі. Далі від собачого гавкоту, від тих освітлених вікон, від людей. Його шлях був до лісу, у нетрі, у хащі. Туди, де була їхня криївка. То й  так дивовижа, що  Миколу ще досі ніхто не засік та й не видав.

«Але ж так довго тривати не може. Ну ще рік, ще два…а далі що? Не можу ж я і справді до кінця свого життя жити отаким собі вовкулакою. Є ж у мене і жінка, і син…»

І, не дивлячись на мжичку і цей непривітний вечір, тихо заспівав:

«Маю жінку,маю діти,

Та я їх не бачу.

Як згадаю про їх долю,

Сам гірко заплачу.»

«Так співав Кармелюк. А я хто? На Кармелюка наче й не схожий. Хоча…я також народний месник. Був…народним месником. Борцем за самостійну Україну. А тепер що? Переміг нас ворог дикий. Загинули хлопці, загинула наша справа, наша велика ідея. Хоча…так думати не можна, гріх. Така велика справа не може загинути. Вона озветься в наших дітях, в наших онуках. Хоча…коли ще там вона озветься?.. і хлопці не всі загинули. Ні, не всі. Дехто, правда, в Сибіру, дехто розстріляний. Але ж не всі. Декому пощастило перейти кордон. Живуть там тепер. Думаю, не зле живуть. Краще, ніж ми тут. Чи й  повернуться колись на Україну, щоб відродити нашу ідею? Думаю, що ні. Будуть боятися. А ми з Андрієм не захотіли покинути рідну землю. І на Сибір не захотіли. От і живемо тепер у лісі, в криївці. Два дурні. Чи, пак, два патріоти. Це як хто собі вважає. А ми як вважаємо? А ніяк. Ми про те не думаємо. Була боротьба – боролися. А тепер що? Живемо собі. Вечорами вогнище розпалюємо, пісень повстанських співаємо.»

І тихо, зовсім тихо заспівав:

«В осінню пору

Дрібненький дощик накрапав.

У темну нічку

Козак з дівчиною прощав.

– Прощай, дівчино,

Коханню нашому кінець.

Бувай здорова!

Я вже не твій, а повстанець.»

«Мені б тільки Юрка побачити. І Марусю. Хоч крайчиком ока. Мені б знати тільки, що вони живі і здорові, що їх не зачепила та пекельна машина. Із-за мене могли і їх… зачепити. То було б найстрашніше. Ні, Боже, ти такого не допустиш. Ти просто не можеш такого допустити. Я грішник, але не такий вже пекельний, щоб на мене накласти таку страшну покуту. Тоді хібащо кулю в лоб – єдини йвихід…але про таке я думати не хочу. Це гріх найтяжчий. Вбивати можна тільки ворога. Треба якось…»

Загавкав пес. Хтось ішов Миколі назустріч. З псом…От халепа! Вони порівнялися. Пес загарчав, але чоловік прикрикнув на нього.

– Цить, Бровку. Свій.

Розминулися. Микола посміхнувся у мжичку.

«А звідки ж ти, голубе, знаєш, що я – свій?..а тики ж свій, ти вгадав…хоча і я не знаю, чи ти свій. Правда, я не пес, а…вовкулака».

Попереду ще затеплилося вікно.

«Попроситися обігрітися? Переночувати? А що я їм скажу? Повертаюся? Звідки? Збився з дороги і навіть не знаю, як це село називається. Темрява, негода…ні, треба якось добиратися до лісу. «Яструбки», певно, десь собі горілку п’ють та бабів тлумлять. До мене їм діла нема. Скільки нас там вже зосталося. А-а, треба йти далі. Дівка не без щастя, козак не без долі. Козак…та який з мене козак?..а втім, і  я не з гірших. І Андрій…о, знову хтось іде. І кого носить в таку ніч? Але ж і мене носить…»

– Добрий вечір.

– І вам вечір добрий.

– Ну і погода! Нехай йому трясця!

– Так, погода така, що хоч вий.

– То ти, Свериде?

– Ні, я не Свирид. Я  – Микола.

– Який Микола?

– Я не тутешній.

– А-а, а звідки ти? Мабуть з Карабівки.

– Так, з Карабівки. Сам і не знав, де та Карабівка.

– Угараздило ж тебе, голубе, в таку негоду.

– Та що вдієш? Буває.

Розминулися.

«Оце, здається, була крайня хата. А далі – поле. Чи ж далеко ще до того лісу? Ще тільки бракувало в полі заблудитися. Десь там Андрій сам…чекає…десь думає, що мене зловили. Таких не ловлять, Андрію. Такі або самі здаються, або …он знов якась чортівня  їде. І сховатися нема куди. А нехай йому!»

Звернув з дороги. Чи помітив, той що їде, чи ні? Краще б не помітив. Краще для обох. Мацнув пістоль.

«Ні, поїхав собі. Або не помітив, або байдуже йому, хто там по такій негоді в полях вештається. А он і рятунок – ліс».

«Гей,хто в лісі,

Озовися.

Та викрешем вогню,

Та запалим люльку –

Не журися.»

«Ну, тут я вже нікого не боюся. Сюди в таку пору та в таку негоду ніхто не поткнеться. Тут ми з Андрієм господарі. Тільки як я, Андрію, серед того мороку і мжички твоє вогнище побачу? Та й чи горить воно?.. Ага, оце, здається, він, той старий крислатий дуб…тепер направо. Тут десь стежка має бути…ага, є стежка. Еге, живемо, Андрію. Несу тобі гостинці: хліб, сало, бараболі і навіть пляшку усамогонки. Це я вже на трофейний годинник виміняв. А решту добрі люди так дали. Здогадалися, видно, хто я. Обшмульганий дуже. Та то нічого, Андрійку. Приберемося на заздрість другим. Прийде час –  приберемося. Холера нас е взяла. От я вже і на місці».