І таке просте безневинне запитання дитини:

– А чим напалимо:?

– І справді, чим?

– Та вже якось буде. Аби лиш до того дому добратися.

– А нас більше не заберуть?

– Ні, сину, не заберуть.

А там може і наш тато прийде.

– А його не вбили?

– Будемо сподіватися, що ні.

– А коли тато прийде, то зробить мені санчата. Тоді вже випаде сніг, і я піду кататися. Нехай всі хлопці на моїх санках катаються – мені не шкода.

– Я знаю, що ти у мене добра дитина. Тільки нехай ще та зима трохи почекає зі своїм снігом. Доки ми додому не зайдемо.

– А ще далеко до того дому?

– Ой, далеко, сину.

Отак ми йшли, розмовами та казками собі шлях скрашуючи. Отак і до вас прибилися.

– А тепер поживіть у мене. Нема куди спішити. Хоч і до весни поживіть. Я всім скажу, що до мене родина приїхала. Сестра двоюрідна. А ви знаєте, Марусю, ми навіть чимось схожі. Їй-богу! Отак би хто глянув – як дві краплі води.

– Жіночою бідою схожі, -зітхнула я.

Так ми і зосталися. Особливого порання не було. Я носила воду, доглядала корову, доїла її, а там і телятко знайшлося. Явдошка спокійна, завжди усміхнена.

– Так мені добре з вами, Марусю, – бувало каже.  – Прийду з роботи – а в хаті тепло, їсти наварено, а головне –  є до кого обізватися, словом перемовитися. А то  аж страшно було: самота в комені виє.

– А як вона виє? – Юрко на похваті.

– Як вовк.

– А я ніколи не чув.

– Бо ми не самі. Це тоді, коли людина сама живе. Лежить отак і до кожного звука дослухається. І здається їй тоді, що у комені щось виє.

– Це тільки так здається?

– Ну…так. Це вітер виє. А людина, коли сама, то до всього дослухається. І вчувається їй всяке.

– Мені було б страшно.

– Кожному страшно, Юрчику. А що зробиш? Тому люди так не люблять самоти. Особливо старші.

– А я думав, що бояться тільки діти, а старші вже нічого не бояться.

– Ще й як бояться, Юрасику. Вони просто приховують свій страх, і нікому про нього не розказують.

– А чому не розказують?

– Ну…напевно, соромляться, що такі дорослі, а боятьтся.

– І як у вас, Явдошко, вистачає терпіння отак з Юрком розмовляти?

– А чому б мало не бути терпіння? У мене ж свій такий.

І засміялася.

– Дитину любити треба. І свою, і чужу. Дитина, як ніхто, відчуває любов.