А на селі…хати побільшали. Подекуди вже й на два поверхи тягнуться. Ті, що були дітьми, тепер своїх дітей виколисують. Дядько їде на возі і розмовляє по мобільному телефону. Ото дива! Посміхається Микола у вуса, а Юрко й собі :

– А як Ви, тату, думали? Наше село на місті стоїть? Воно теж розвивається.

Настя, теж вже бабуся, сплеснула руками:

–  Миколо! Юрку! От так несподіванка! А чого ж ви Марусю не взяли?

– Боявся, Насте, боявся, що, коли побачить нашу розвалену хату, то зімліє.

– Недопильнувала я вашу хату. Підправляв її Петро, підправляв, а воно старе сарим..хоч поправляй, хоч не поправляй.

– Нічого. Нову хату збудуємо, на тому ж місті. Нам великої не треба.

– А я думала, що ви вже там прижилися, звикли.

– Я прижився, Юрко вже зовсім, як тамтешній. Женився, я вже внуків дочекався, надіюся, що і правнуки незабаряться. А Марія…і досі їй наша хата сниться і подвір’я, посипане цеглою. Ніяк не звикне. Не може забути рідне село. І пісень тут не таких співають, і соловейки не так тьохкають, і яблуні не так цвітуть, – все нетак. Злинула б у ту Білозірку. Вже стільки літ пройшло – а ніяк не забуде.

– Бо рідне, Миколо.

– Мені теж рідне, але в мене це якось не так. А я приїхав, Насте, щоб освятити могилу свого побратима Андрія та хрет на тій могилі постиавити. Я обіцяв йому, вже мертвому обіцяв. Бо тільки я знаю, де його могила. Більше не знає ніхто. А тепер ще Юрко знатиме. Мусить знати і берегти пам’ять. Для того я його сюди привіз. А він колись своїх дітей, а моїх онуків привезе. Бо пам’ять не можке вмерти.

– Добре, Миколо, що ти в те віриш. Бо я щось не дуже.

– Треба вірити, Насте, треба. Бо за що ми тоді боролися?

– То, може, Миколо, його перепоховати на цвинтарі?

– Ні, нехай там лежить. Не будемо його тривожити. Візьмемо священника, відправить все, як годиться – та й нехай з Богом спочиває. Його дуб вартує. Молодий ще дуб. Довго стоятиме. А слава не вмре, не зангине. Добре, що я дожив до таких часів.

Та й витер сльозу.

– Старієш, тату, – заспокійливо поплескав батька по плечу Юрко.

– Тепер можна вже й трохи постаріти. Тепер можна. Тепер одна гризота в мене : аби моя Марія дожила, щоб тут наша нова хата виросла. І хоч маленький хлівчик. Це її мрія – повернутися в рідне село.

– Мій Петро вже дуже на силі підупав, та за хату твою візьметься. Тай зятів, Богу дякувати, добрих маю. Не ледачі, допоможуть. Нехай Маруся ще трохи потерпить. Увійде в нову хату, як королівна. І хлівчик збудуємо, і подвір’я цеглою висипимо.

 

Була весна, одна з тих найкращих весен на світі, які бувають у нас на Україні, на Тернопільщині, у тому найкращому селі, у Білозірці. Цвіли яблуні, витьохкували соловейки. Сім’я Стрепетів поверталася в село. Їх віз Юрко своєю машиною. Ні, Юрко повернеться назад. Він вже там на Сумщині звик. Там теж село, Добровиця, воно теж гарне. А от мати хоче додому. Десятки років мріяла повернутися сюди. Сидить тепер, дивиться, плаче і не витирає сліз. Ну, нехай поплаче. Батько вже й не заспокоює.

– Мамо, а онде наша хата.

– Наша хата? Мурована!

– І штахети, і ворота нові, – Микола посміхається у вуса. – То ми з Петром робили. Цінуй, як старалися. Для тебе старалися.

– Василю…Миколо, глянь, он кури по подвір’ю ходять. Це сусідські, певно. А як вони зайшли? Все ж загороджено.

– Це наші кури. То вже Настя постаралася. Щоб подвір’я веселіше було.

А тут півень злетів на лавчину та як закричить: «кукуріку!» і крилами забив.

– Ах, який розумний ! Господарів вітає.

Микола зовсім розпогодився. А тут вже й Настя біжить. Сестри обнялися та й плакали вже обидві.

– Ану, баби, перестаньте плакати. А то дощу накличите, – гарикнув на жінок Петро.

– А дощу треба, –  крізь сльози посміхнулася Настя. –  Ну як тобі хата, Марусю?

– Славна хата.

– Освятимо вже з тобою. Не хотіла без тебе. Хата була готова ще восени. Але на зиму перебиратися…якось воно не те. Послухай, Юрку, а може й ти сюди переїдеш? А чого? Візьмеш своїх і …

– Ні, тітко Насте. Я вже прижився там. Та й родина моя …нічого, будемо мати до кого в гості приїжджати.

– І то правда. Мати обживеться тут, оговтається – та й приїжджайте.

– Тепер би тільки жити, та здоров’я нема. Розгубила я його на дорогах, з малим Юрком мандруючи та за Миколою переживаючи.

– Нічого, Марусю. Тепер у тебе все добре буде. У своєму селі та в своїй хаті сто літ проживеш. Ніяк не менше.

Сідало сонце. Воно збиралося на відпочинок, але йому якось наче не хотілося розлучатися з землею. Шкода було залишати її на цілу ніч. Воно ще вагалося, але таки знехотя зайшло.

– Щож, Маріє, – сказав Петро, – господарюй у своїй хаті. Лагодь вечеряти. А там і хату освятимо, і новосілля справимо.