«Чужу біду руками розведу, а своїй ради не дам». Так в народі кажуть. А я ні чужу біду не розведу, ні своїй ради не дам. Чи то вже я така родилася, чи така вже мені доля судилася? А ще муляє думка чи то біди і справді Бог нам посилає за наші гріхи, чи люди на людей ті біди придумують. Мабуть, що таки люди. До чого тут Бог? Це вже звикли так – на Бога все скидати. Бог не був би такий жорстокий. Хоч би дітей пожалів. А люди… ніхто нікого не пожаліє, ніхто ні на кого не зглянеться. Хоча…брешу, прости, Господи. Не від злості брешу, а від розпачу. Бо кому ж знати, як не мені, що поміж людьми всякі трапляються. Є й добрі. Бо інакше б я пропала. А так- вижила.
А ще ті дороги, трудні і далекі. Ведуть додому, та все тернами, та все манівцями. Хато моя рідна, блисни вогником у вікні. Садочку мій вишневий,махни гіллячкою. Подайте знак, що ви чекаєте мене. То може мені легше буде ті дороги долати. Рідний мій прихистку, чи дійду я до тебе? Чи добреду? Чи тільки душі моїй судилося спочити на твоїх терпких росах чи білих снігах?:
На хліб і на картоплю я вже виміняла все, що мала. І навіть жалюгідний святочний одяг. Зосталася тільки велика тепла хустка, яку подарувала мені жінка, в котрої ми ночували. В ту хустку я закутала свого Юрка. Не перечив, бо було холодно. Що далі мало бути з нами – того не знав ніхто. Того не міг сказати найбільший ворожбит. Найскорше за все ми мали замерзнути. Вранці я боялася розплющити очі. Я боялася побачити, що випав сніг. Я, що так любила зиму, тепер її боялася. Боялася, як якогось невідворотного лиха. А те лихо конче мало бути, та зима з морозом і снігом конче мала прийти. І тоді… що мало бути тоді – того я не знала. Але мало бути щось страшне.
Я молилася й плакала, плакала і молилася.
– Господи, якщо так конче треба, то візьми моє життя. Але нехай живе мій син, мій Юрко.
І знову думала і плакала.
« А що ж він буде робити без мене в тому житті, в тому великому світі?»
І нічого не могла придумати. Надія була на Бога і на добрих людей. А добрим людям тепер самим було важко. У кожного щось боліло, пекло, кровоточило. У когось хтось на війні загинув, другий калікою повернувся, а інші – як от ми… митаряться по світу. Хто в Сибіру, а хто розстріляний…
Ми сиділи в теплій хаті, їли гарячий борщ з хлібом, пили тепле молоко і занурювалися у теплий сон, у райське блаженство. А та добра жінка дивилася на нас і зітхала.
– Не спішіть в дорогу, в ту холоднечу. Аж страшно подумати. Поживіть у мене. Я зараз одна. Чоловік з війни не повернувся. Війна закінчилася, а його нема. І «похоронка» не приходила, але чи живий – не знаю. Думаю так, якщо б живий був, то досі б повернувся. А син у матері. Такий, кома як ваш…
По якімсь часі мій Юрко стояв тепло одягнений і дивився сам на себе у велике дзеркало. Теплі штанята, светрик, теплі чобітки і головне – тепла курточка і шапка. Мій син посміхався, а я витирала сльози. Я вже давно не бачила, як мій син посміхається.
– А як звати вашого хлопчика? – спитав він у жінки.
– Миросик, – відповіла з такою ніжністю, наче голубила свого Миросика.
– А мене звати Юрко.
– Я вже знаю. Гарне ім’я.
Раптом Юрко засунув рук в кишеню, а там – свистун, такий собі глиняний півник.
– О, дивіться, – показав господині.
– Візьми його собі.
– А Миросик не буде плакати?
– Не буде. Я йому розкажу про тебе і скажу, що тобі подарувала його півника. Та він вже й забув про нього. Там у бабусі він має ще одного свистунчика – коника. А може бабуся ще щось йому купила. Вона його дуже любить.
– А чому ваш Миросик живе не вдома, а в бабусі?
– Юрку, – намагалася я зупинити свого балакучого сина. – Ти сьогодні щось дуже розговорився. Так негарно.
– Та нічого. Нехай щебече. Мені відрадно його слухати. Здається, що це мій Миросик. Я вже за ним дуже скучила. В неділю треба буде поїхати. Якось вже доберуся.
І до Юрка.
– Чому Миросик не живе вдома? Бо я мушу ходити на роботу, а він ще замалий, щоб вдома самого лишати. Та й у бабусі тепер кращі достатки, ніж у мене. Я тепер ні свині не годую, ні качок не тримаю – нічим годувати. Та й глядіти нікому – я ж цілий день на роботі. Корову сусідка видоїть. Корову продавати боюся, бо тоді вже буде зовсім біда. А так хоч молоко своє. Чекай, Юрчику. Ось прийде неділя, то ми з твоєю мамою і вареників наліпимо. З сиром. Ти любиш вареники?
– Ще й як люблю.
– Він вже, мабуть, забув, коли їх їв.
– Нічого не забув. У тітки Софії. Коли ми ночували. Що тобі теплу хустку дала.
– А-а, так. Були там вареники. З картоплею.
– З картоплею теж дуже смачно…
– Нам тепер все смачно.
– Щось би й для вас з одежі годилося пібрати. Зима йде. Та з мене на вас нічого не прийдеьться. Я мала на зріст. Та нічого. Щось придумаємо. У мене приятелька є, точнісінько вашого зросту. Дивлюся на вас – і як її бачу. У нас люди добрі. Кому допомогти – то вони з радістю. А серед добрих людей і ви не пропадете.
– Будемо сподіватися і молитися за тих добрих людей, що готові допомогти іншим. А вам вже й не знаю, як дякувати, що прихистили нас.
– Скажіть…а ви йдете пішки?
– Та пішки. На поїзд грошей нема.
– Отак з малим?
– Отак з Юрком і йдемо. А що робити? В когось переночуємо, часом ще день-два побудемо та й далі йдемо. Юрчик жаліється, що в нього ніжки болять. У нього болять ніжки, а у мене серце. Поплачу тихенько, коли він спить, – та й далі йдемо. У мене теж ноги болять. Здається, що зараз впаду і вже не встану. Та встаю – і ми йдемо далі. Найбільше дошкуляли дощі і холоднеча. А тут ще й зима ось-ось прийде. А від неї рятунку нема. Якби не зима, то так по маленьку і дійшли б до того далекого дому. Бо всяка дорога має свій початок і свій кінець.
– То вам у Лановецький район?
– Так. Там ще трохи від Лановець до Білозірки.
– Була я колись з чоловіком в тих ваших Ланівцях. Ще до війни. На базар їздили. Гарна місцина. І річка, пригадую, там тече.
– Так. Річка Горинь.
– Одна біда – далеко.
– Далеко, то правда. А що робити? Там наш дім. Не залишатися ж нам тут. Там хоч сяка-така хатина є. Радили мені люди: а ти, мовляв, підведи хлопця під якийсь дєтдом та й посади. Так багато хто робить. Щоб дитина не пропала з голоду та з холоду. Не з доброї волі так роблять матері. Біда заставляє. У дєтдомі приймуть. Не викинуть дитину на вулицю. А ти вже без дитини собі раду дасиш.
Не могла я на таке пристати. Як би я жила без мого Юрка? Що буде мені, те буде й дитині. На все Божа воля. Заплакала я та й пішли ми далі.
– Я, Марусечко, не хочу в душу лізти. Але..як же так вийшло, що ви в таку негоду і напередодні зими голісінькі? Хоч якийсь старенький одяг, хоч якесь рам’я мусило ж у вас бути.
– Так, Явдошко, так. Вдома зосталася наша сяка-така тепла одежина. І моя, і Юркова. Правда, за літо Юрко таки підріс, хоч як нам тяжко було. Але…нас забрали посеред літа. Налетіли, як ті чорні круки, та й замели.
– А за що?
– За що?: за чоловіка, що в бандерівцях був. Чи ж я його туди посилала? Сам пішов. А дитина…я й не знаю, чи живий мій Микола, а тут..
– Мамо, мамо, а ви ж казали, що наш тато повернеться.
– Повернеться, сину, повернеться.
– І зробить мені санчата.
– Неодмінно зробить.
– Бачиш, як воно. Забрали і на дитину не зглянулися.
– Яке там! Забирали і з пеленятами. Не дали часу і зібратися. Зібрала хіба що трохи харчів. Що в хаті було. Сусідів не допустили. Про теплу одежу й не подумала. Літо було, тепло, спекотно. Лемент стояв по селі. Плакали перелякані діти, плакали й ті, кого забирали, і ті, що лишалися. Серед тих, що лишалися, аж страшно сказати, були хворі і немічні батьки, дідусі та бабусі.
– Нехай Бог боронить. Сатанинська влада. Сатанинська сила.
– Я думала собі: в районі розберуться та й відпустять. Тримали нас у Копичинцях. Це була така собі сортувальна. Чотири місяці нас тримали. А потім розібралися і відпустили. Вивели за ворота – ідіть. А надворі дощ, холодно, а ми з Юрком по-літньому. Светрики легенькі, а більше нічого. Хіба ж я таке знала? Попросилися до хати – дощ пересидіти. Не кожен радо й пускає таких подорожніх. Але пустили, видно, на дитину зглянулися. Не дуже привітні ті господарі з нами були, але нагодували і дали переночувати. А вранці ще дали молока випити з хлібом – та й вийшли ми знову в дощ. Дощ не припинявся. Ніхто нас не виганяв, але ніхто й не затримував. Перейшли через село та й знову до хати просимося. Бо що робити? Мокрі, заболочені – хоч пропадай. Отут ми вже побули цілий тиждень і на теплу хустку розжилися. Обіпралися, обсушилися. Ніхто нас ні про що не розпитував. А як сонечко виглянуло, то ми вже зраділи йому, як рідному. Хай вже підемо по болоті, та не під дощем. Заплакала та жінка, нас проводжаючи, харчів на дорогу дала – тай пішли ми далі. Йдемо помалу, нога за ногою.
– Нічого, Юрчику, – кажу я, – з кожним днем ми все ближче додому. А там, вдома, і наша хата, і тітка Настя. Там нам вже добре буде. Напалимо в хаті, наваримо бараболь.