(Не встигла відлунати кобзарська пісня, як зазвучала трембіта).

 

Автор: Гори, ліс. Невеличка галявина. Дзюрчить потічок. На камені біля потічка сидить старезний дід і грає на трембіті. То мольфар Михайло. З лісу виходить Левко.

 

Левко: Слава Ісу.

Дід: Доброго дня й тобі. Ти, хлопче, когось шукаєш?

Левко: Так, я шукаю мольфара Михайла.

Дід: То буду я. А навіщо я тобі знадобився?

Левко: Бо мені більше нема до кого йти. На вас моя остання надія.

Дід: А як ти про мене довідався?

Левко: Чув. Люди про вас розказують.

Дід: Добре чи зле розказують?

Левко: Та… Всяке.

Дід: Кажеш, всяке? То добре, що не брешеш. Так що тебе до мене привело?

Левко: Біда у мене. Дівчина моя зникла.

Дід: А чому ж ти до міліції не йдеш?

Левко: Ходив. І Марусина мати ходила. Весь Рогатин на ноги підняли. Нема. Марусина сусідка казала, що бачила біля Марусі якусь старезну бабу. Баба та була якась незвичайна. Та сусідка довго не могла мені розтлумачити, що ж так вразило її в постаті тієї старої, що привернуло її увагу. Як з’ясувалося, одяг. Була вдягана якось не по-нашому. Насилу я второпав, що то була татарка.

Дід: Татарка, кажеш? А звідки б вона взялася?

Левко: Не знаю. Тому й прийшов до вас. Подумав, що тут щось непевне.

Дід: Правильно подумав. А не боявся йти до мене? Я ж мольфар.

Левко: Та… Було трохи, що боявся, та йти треба було. Люблю я Марусю. Над усе люблю. Восени ми мали побратися. А тут таке…

Дід: Добре. Допоможу я тобі. Добре, що до мене прийшов. Більше ніхто б тобі не допоміг. Справа тут така… Не звичайна. А боятися мене не треба. Я вже майже не мольфар.

Левко: Як це?

Дід: А так, хлопче. Помольфарив я в своєму житті. Ой, помольфарив. Намагався робити добро, та воно, знаєш, всяко буває… Вирішив покаятися на старості літ. От ще тобі допоможу – та й піду у монастир – гріхи свої замолювати, щоб стати чистим перед Богом, коли простить він мені. А як не простить… Ну добре. Зараз не про те. Маєш якісь речі дівчини?

Левко: Маю. Ось… (розгортає) весільний рушник. Марусина мати дала. Маруся сама вишивала.

Дід: Добре, хлопче, добре. Він нам повинен допомогти. Давай сюди.

Автор: Дід бере рушник з рук хлопця і кидає його у потічок.

Левко (перелякано): Діду, що ви зробили? Пропав рушник…

Дід: Нишкни. Не заваджай мені, якщо хочеш мати свою дівчину.

Левко: Мовчу. Робіть, що знаєте, аби тільки…

Дід: Кожен потічок до річки біжить, а річка – до моря. А там твоя Настя.

Левко: Марія вона, Марія, дідусю.

Дід: Твоя Марія тепер Настя. Настя Лісовська. Роксолана. Вона зараз далеко від нас. Вона стала полонянкою століть. Ми мусимо її повернути. Це нелегко.

Левко: Моя Маруся – роксолана? Як це?

Дід: Історію вчив? Про роксолану чув?

Левко: Історію вчив і про роксолану чув. Але до чого тут моя Маруся?

Дід: Що тобі пояснювати? Ти й так того не зрозумієш. А зараз, хлопче… Або замовкни, або йди звідси. Ти мені заваджаєш. Можеш тільки слухати. І – ні пари з уст. Можеш все зіпсувати.

Левко: Мовчу, дідусю. Як риба.

 

Автор: Раптом потемніло. Настала ніч. Мольфар Михайло зняв руки до неба.