Маруся: Якось стало так страшно… І темно, і холодно. Краще я вже піду додому. Тільки де мій дім? Не знаю. І Рогатина не видно. І річка немов не та. Де це я?.. Ой! І одежа на мені… Якась не моя… І я наче зовсім інша. І коси… Довгі коси… У мене ніколи не було довгих кіс. Не було!

 

(Неподалік почувся глумливий жіночий сміх).

 

Жіночий голос: Насте, ти либонь злякалася не на жарт. Не треба так лякатися. Це твоє минуле.

Маруся: Минуле? Але я не Настя, я – Марія.

Жіночий голос: Може й Марія. Будеш колись… А зараз ти Настя. Настя Лісовська. Чула про таку?

Маруся: Чула. Роксолана…

Жіночий голос: Так, Роксолана. Хурем. Це ти.

Маруся: Боже! Змилуйся наді мною!

 

(Здалека чути спів кобзаря)

 

Кобзар (співає):

Де й узявся злий татарин,

Де й узявся презлий панич.

Дає гроші, не лічачи,

Срібло-злото, не важачи.

Срібло-злото, не важачи,

Китаєчку, не мірячи.

 

Маруся: Кобзар. Про кого він співає?

Жіночий голос: Ні, це не про тебе. Про тебе теж будуть співати кобзарі. Колись. А цей… Не слухай його. Не гоже найкращій квітці з султанського саду слухати якогось сліпого кобзаря. Не розумію, хто його сюди пустив.

Маруся: Благаю вас! Нехай співає.