Ще якийсь час отець Атанасій служив у тому селі, а потім прислали іншого пароха, бо ж він таки зістарився. Жив тепер як звичайний вірянин, тільки більше від інших молився. Люди шанували його. Про будній день приносили сяку-таку поживу і на свята його не забували. Та й він про них не забував. Пам’ятав, що кого боліло, що кого гнітило, молився за них.

А якось отець Атанасій зустрів Ярину. Оту саму, у котрої дочка була сліпа. Він часто думав про неї, та чомусь ніколи її не зустрічав. Аж втішився з такої зустрічі, бо в його душі лишився слід від її чистої сповіді.

• Слава Ісусу Христу, пані Ярино, – першим привітався отець Атанасій.
• Слава навіки Богу, – відповіла жінка, розгублено обсмикуючи кінці своєї хустки. Вдивлявся в її обличчя, колись таке захмарене, в такому розпачі, а зараз… Жінка була просвітлена, посміхалася, ніщо наче й не нагадувало про її колишній біль. Постаріла, ясна річ. Прожиті роки нікому молодості не повертають.
• Ну як ви, пані Ярино? – спитав не просто так, заради ввічливості.
• Та Богу дякувати. Вашими і моїми молитвами.
• Я щось вас давно не бачив.
• Бо я зараз більше у Львові живу. Донька вийшла заміж, квартиру одержала, двох дітей Бог дав. То я допомагаю. А зараз на село приїхала, щоб тут усе до порядку привести. Хочу їх на літо до себе забрати. Нехай чистим повітрям подихають, хай діти нормального молока поп’ють.
• А все інше? Все гаразд? Минулося?
• А-а, колишнє… Та… Виросла моя донька. Чи зрозуміла, чи простила… Не знаю. Між нами все добре. І зять шанує мене, слова кривдного не скаже. А внуки… О, то найбільша моя втіха.
• Богу дякувати, – щиро зітхнув отець Атанасій. – Бог милосердний.

І розминулися. Та перед очима старого священика стояла та згорьована жінка, котрій Бог простив таки її неспокутний гріх чи дав сили знести її покуту.