– Ото як би хтось почув та побачив, то зі сміху не стримався б: що молоде, що старе.

Пісня за піснею, спогад за спогадом. А ніч на місці не стояла, а ніч пливла собі, тиха, спокійна, наче й вона принишкла, пісню слухаючи.

– Ходімо, дочко, спати. Тобі ж завтра на роботу. Чи може не підеш?

– Ні, бабусю, йду. Ще поки не звільнилася, то мушу йти.

– То ходімо, дочко. Я ще тільки одне хотіла сказати… Діло твоє молоде. То, якщо хлопця маєш, не встидайся, нехай заходить. І якщо заміж надумаєш – виходь, я й слова не скажу. Що б ти не думала, що баба тобі світ зав’язала.

Настя спаленіла, але темрява її приховала.

– Ні, бабцю. І хлопця у мене немає, і заміж я не збираюся. Хто сьогодні хоче сироту та ще й «дєтдомовку»?

– Е, не кажи так. Кому ти судилася, то й не обмине і ні на що не подивиться. Аби тільки щось путнє трапилося.

– Отож-бо й воно. Що путнє. А чи є воно, те путнє?

– А певно, дочко, що є. Тільки не ходить чомусь по нашій вулиці. Але пройде, неодмінно пройде. А вже як побачить тебе, то й не обмине. Ну, ходімо вже спати. Може хоч трошки задрімаємо перед ранком.

 

Вже другий тиждень Настя не ночує в гуртожитку. А на роботу ходить справно. Не запізнюється. Після роботи щезає, і ніхто з цікавих не може за нею прослідкувати, куди вона дівається. Та цього разу до Насті на роботу прилетіла розгнівана, як фурія, комендантша гуртожитку. Пригналася і, як кажуть, відразу накрила Настю мокрим рядном.

– Ти де це, дівко, шляєшся? Чому не ночуєш у гуртожитку, як положено?

– А хіба це когось обходить?

– Мене обходить. А як би мало не обходити? Виписуйся з гуртожитку – та й ночуй собі де хочеш, хоч під плотом.

Настя розуміла, чому це так обходить комендантку. За кожну приписку в гуртожитку вона добрі гроші бере. Не офіційно, ясна річ. А тут місце пустує. От і прибігла.

– Я за своє місце плачу.

– Платить вона! Кому треба твоя плата?

– Комусь же треба, якщо беруть.

Але Настя вирішила не загострювати ситуацію. Вона однак збиралася виписатися. І з роботи вона піде. Щось їй не дуже та робота до смаку. Всі тут на неї гримають. А за що? Працює вона добре, на роботу не спізнюється. Однак недогода.

– То як? Ти будеш ночувати? А якщо ні, то дурно місце не займай. Люди не мають де жити, а тут…

Комендатнка стояла над душею, як чорт над грішником.

– Завтра принесу документи на виписку.

– І де жити будеш?

Це вже проста жіноча цікавість.

– А вас і це обходить?

– Мене, голубонько, все обходить.

– А-а, пішла ти…

– Хамка!

І на тому розмова обірвалася.

Наступного дня Настя виписалася з гуртожитку і написала заяву на звільнення з роботи.

«Не пропаду, – думала дівчина. – Мені б тільки майстра знайти до бабиної машинки. То я собі зароблю. Ще й як зароблю. У теплі та спокої. І ніхто над головою не стоятиме».

З легким серцем пішла додому і рада була, що вже не треба спішити на ту осоружну роботу. В обід вона буде доїти Маньку, розвантажить Ганну, що і далі порається на городі, наче Насті тут і немає.

– Щось ти рано сьогодні, – здивувалася баба Харитина.

– А я, бабусю, звільнилася з роботи.

– Ой, леле! А тобі за те нічого не буде?

– Не буде, бабусю. Я ж на тій роботі не прив’язана.

– Дивися, дитино, ти краще знаєш.

– А кусок хліба я і на вашій машинці зароблю. От тільки б майстра до неї. Та майстра я знайду. У нас там ціла бригада наладників працює.

– Стара вона вже. І я стара, і машинка стара. Все тут старе, дитино. Одна тільки ти тут молода і свіжа.