Ця ніч була якась не зовсім звичайна, якась особлива, може єдина така за всеньке літо, а може на віку. Місяць був уповні. Світив так, наче хотів освітити кожен закамарок на землі, щоб не було ніде ніяких сховків, нічого потаємного. Зірки допомагали йому. Не так допомагали, як кокетували собі з місяцем і підсміювалися над ним. А місяць пишався і гордо плив собі посеред неба, мов і справді срібний король, як назвав його класик. Вітри кудись поховалися та й, вочевидь, спали собі. В таку ніч, мабуть, русалки виходили з води грітися проти місяця. Бо як же можна всидіти під водою, коли довкола така краса? Та й чарівниці, мабуть, виходили на лови. А вони вже знали, що чи кого їм ловити. Було й таке, розказують, що спритні та молоді сни чиїсь ловили. Аякже? Але зараз не про них. Зараз про дівчину, про Настуню, що нудилась літом і розгубила всі свої сни. Хоч би один зостався. Всі вивтікали. Не спатиме тепер дівчина до самого ранку. Хоч би там що, не засне. От і вийшла в садочок, стала під вишнею, пригорнулася до неї, як до рідної, та й стояла отак. Місяць посміхався їй, а зорі заздро дивилися на її дівочу вроду та… Нічого. А цикади кричали, як на свято. А може й свято яке? Просто ми про те не знаємо. Он яка ніч. Аж світиться вся. Настуня дивилася на все те святочне диво та й мовчала. Хоч насправді їй хотілося тихенько заспівати. Хотілося, та якось незручно було: де ж пак! Ніч… А потім таки не витримала і завела… Тихенько, тільки для місяця й для себе.

Ой, ти, місяцю,

Я зіронька ясная,

Ой ти, парубок,

Я дівчина красная.

Ой ти, парубок,

Я дівчина красная.

В вишневім саду

Я тобі коня пасла.

Ой пасла коня

З вечора до півночі.

Випала роса

На мої карі очі.

Не так на очі,

Як на русую косу.

Серце-козаче,

Віночок не доношу.

 

З хати вийшла Харитина, стала на порозі та й заслухалася. Потім тихенько пішла в садочок і стала під грушкою. А коли закінчилася пісня, тихенько сказала:

– Але ж і співаєш ти, дочко.

Настя здригнулася від несподіванки.

– Ой, я аж злякалася… Я вас розбудила, бабусю?

– Ні, не розбудила. Я не спала. Безсоння у старих людей буває. От і в мене… Хто ж тебе так славно співати навчив?

– Ніхто мене не вчив. Сама навчилася. Як почую яку пісню, то так і перейму.

– Славно співаєш.

– А ви, бабусю, співаєте?

– Як була молода, то співала. А зараз що вже з мого співу? Голос деренчливий став, як стара драпачка.

– Заспівайте, бабусю.

– Як хтось почує, то сміятися буде. Скаже: дивачіє стара.

– А ви тихенько – то ніхто й не почує. Дуже хочеться мені знати, яких пісень колись співали.

– Всяких співали. Справжні пісні, вони, знаєш, переходять від покоління до покоління, від століття до століття. Чи записує хтось ті пісні, чи ні, а вони живуть. От послухала тебе – і самій справді співати захотілося. Якої ж би?.. Хіба отієї…

І Харитина заспівала. Голос зберігся чистий і недоторканий. Тільки дихання бракувало. Тепер слухала Настя, і ніби переносилася у пісню чи в інші віки.

Ой, ти, горо крем’яная,

Лупайся, лупайся.

Ти, дівчино, кого любиш,

Признайся, признайся.

– Хіба ж би я з піску була,

Щоб я лупалася?

– Хіба ж би я дурна була,

Щоб я призналася?

Ой орали хлопці в полі,

Виорали ярмо.

– Заплати ми, дівчинонько,

Що-м тя любив дармо.

– А я тобі заплатила,

Ще й переплатила –

Цілувались уста мої –

Я не боронила.

Цілувались уста мої

Ще й біле личенько

То до сонця, то до зорі,

То до місяченька.