Після роботи підтюпцем побігла додому. Яке солодке слово – «додому». Це може зрозуміти той, хто свого дому ніколи не мав. У Насті тепер є вже свій дім. А що, коли… Ні, ні. Все буде добре. Все має бути добре. От сьогодні ж попросить Ганну, щоб показала їй, що робити на городі. Не буде ж вона і справді нахлібницею.

«Ні, я всього навчуся. І їсти варити навчуся. Нехай там що – навчуся. Не святі горшки ліплять».

Баба вже її чекала.

– А я собі думаю: а може злякалася моя Настуня та й не прийде…

– Ні, бабусю, не злякалася. А чого ж мала лякатися? Я вже за Манькою скучила. Як вона там?

– А зараз підеш подивишся. Ганна видоїла та й знову за городом прип’яла. О, чуєш? Голос подає. Це вона тебе почула.

– Справді?

І вже хотіла бігти до Маньки, та баба зупинила.

– Стривай, Манька почекає. Перше їсти.

– Та я їла.

– Не знаю, не бачила. Їжа у нас проста, мужицька: борщ і каша. Ходімо.

– А ви, бабуню, навчите мене борщ варити?

– Аякже, навчу. Кожна дівка мусить навчитися борщ варити. Тоді вже вона й господиня. Тут нема великої мудрації. Кажуть, солдат колись із сокири борщ варив.

Сміючись, пішли до хати, а Рижик тільки ланцюгом задзвонив.

– О,  собаці винесеш. Бо я ще не виносила.

– А кури?

– Нагодувала. Тільки яйця позбираєш, щоб коти не покрали.

– А вони люблять яйця?

– О, ще й як люблять. Будеш гав ловити – так і гляди – покрадуть.

– І наш Васько?

– Ні, наш Васько не зачепить. Мудрий кіт.

А тут і Васько на похваті: зіскочив з горища та й біля ніг Настуних треться. Дівчина присіла біля кота, гладячи його та примовляючи:

– Котику, і ти скучив за мною? Маленький!

Кіт муркотів і терся до Настиних рук.

– Кидай його та ходи вже їсти. Обід захолоне. Нашого Васька і до вечора не переслухаєш. Муркотітиме та муркотітиме. Проте доброго слова і він хоче. Як і ми. Он як воно на світі влаштовано… І ти, дитино, завжди про те пам’ятай.