– А тому, дитино, що з всякою живністю розмовляти треба. Не треба думати, що вони дурніші за нас.

– І ви з ними весь час розмовляєте?

– Аякже. Раз те, що мені не було з ким розмовляти, а друге те, що вони дивляться на тебе своїми розумними очима – і хочеться їм розказати все, що тебе смутить чи тішить. А вони слухають і… Розуміють. А я й на городі розмовляю.

– З ким, бабусю?

– А з тим, що там росте. Якось Ганна прийшла, а я саме з рожею розмовляла. Щось вона мені всихати почала. Так, повіриш, Ганна здивувалася. А Ганна мене давно знає. Як була маленька, то я її на руках носила.

– Дивина, – зітхнула Настя. – Як казка. І це всі так розмовляють?

– Ні, не всі. Переважно то старі самотні люди. А зрештою, це від людської вдачі залежить. Вдача у мене така: розмовляти з усім. Я і з ластівками розмовляю, і з хмарками.

– І вони вас також розуміють?

– Ластівки розуміють. А хмарки – як часом. Коли вітер хмари жене, то їм ніколи слухати. Тоді вони сумно дивляться на мене і пливуть собі далі.

– Ой, бабусю, як цікаво. Я ніколи не думала, що…

– А скажи правду, ти не думаєш часом, що стара, як з літ, так і з розуму?

– Що ви! Де б я таке думала! Я думаю, що з вас була б добра художниця.

– Та може й була б. Та ніколи було про те думати. Робити треба було. Орати, сіяти, косити, жати. Ой, дитино, скільки я тієї роботи переробила. І як ті руки витримали? Та що про те згадувати? А тепер сили не маю – то й зледачіла. Як кажуть: була сила, як мама носила… Біжи, дитино, курей зачини. Вони вже зайшли. Та й будемо вечеряти.

– Я ще тільки подвір’я замету.

Та й закрутився вінник у Настиних руках, як живий.

– Хазяйська дитина, – тихо сказала стара та й пішла до хати. Кіт Васько шмигнув попід ноги.

– Ти куди? Зголоднів?

Настя підняла голову. Ні, це не до неї. З котом баба розмовляє.

«Ото дивина! – подумала. – Чи звикну я до такого? Та звикну. Це не найгірше. Нехай собі бабуся говорить. Мені б тільки навчитися все робити як слід. Навчуся. Як Ганна казала? Не святі горшки ліплять…»

 

Постіль була м’яка і прохолодна, пахла свіжістю і чистотою. Баба молилася перед сном. Настя й собі перехрестилася. Молитися вона не вміла. Ніхто її тому не вчив. Ой, як багато вона ще не вміє. Як багато їй ще треба вчитися. Подушка була висока та пишна. Настя ніколи на таких ще не спала. Та чи й засне?.. Ще подумала про гуртожиток. Що там зараз? Дівчата допізна шимиркаються на спільній кухні. Декотрі вихихикують з хлопцями. А дехто одверто шукає місця, де б примоститися зі своїм любчиком. У чергової про такі випадки всякі комірчини є. За гроші можна винайняти. Дівчина в таких випадках стоїть, опустивши очі, а хлопець іде домовлятися. О, ті чергові багато чого знають. Знають, та мовчать, бо то їхній заробіток. З декотрих кімнат було чути розкований сміх, а часом хто-небудь фальшиво заводив якусь пісню. В таких кімнатах були накриті столи, розпивалася горілка (частіше самогонка), споживалися гастрономічні закуски.

На диво заснула дівчина швидко.  Не встигла й до подушки доторкнутися, а вже сон її повіки склепив. І снився їй гуртожиток, майстрова, а ще потім сердите і п’яне лице Василя.

Прокинулась дівчина від тиші. Це була передранкова тиша. Такої тиші Настя не пам’ятає. Та чи й була вона така в її житті? Либонь, що й не було… Як вона сьогодні на роботі з’явиться? Що їй скажуть? Що казатиме вона? І здалося Насті, що робота, гуртожиток – то зовсім інший світ: галасливий, брутальний, жорстокий і п’яний.

«Чи хочу я в цей світ? Ні, не хочу. Він мене не прийняв. І я теж його… Не прийняла. А інший світ? Прийняв мене. Манька прийняла, і півень, і Рижик, і Васько, і та старенька бабуся. Я також навчуся з усіма розмовляти. Як баба Харитина. А власне… Я вже вмію».

І дівчина заплющила очі. Кіт Васько мовчки причалапав до неї і, не питаючи дозволу, вклався біля неї і замуркотів. І стало якось так… Затишно і тепло. Настуня погладила кота і заснула. Ще сонно промайнула думка:

«У мене ніколи не було кота…»

Ще сонце гаразд росою очі не промило, а в селі вже все прокинулося, закипіло, завирувало. Прибігла Ганна Маньку доїти. Бабуся поралася сніданком.

– Ой-ой-ой! Проспала я. Все на світі проспала. Це ж треба! Ганьба яка!

Та й кинулася відчиняти курей та давати їм їсти. Все метушилося, клопоталося, подавало свій голос. Сокотали кури, кукурікав півень, Манька заклично мукала.

«Тут не поспиш. Спати можна в гуртожитку. Ще б може й спала».

Проковтнула гарячу картоплю, запиваючи її кислим молоком.

«Вже пора йти. Спізнюватися не годиться».

А тут Степан на велосипеді.

– Сідай, підвезу до роботи.

– Та не треба. Я пішки. Тут же недалеко.

– Сідай, сідай. Чого там? А потім і сама навчишся. Це зручно. У нас всі їздять: і старі, і малі. Сідай.

Тільки з’явилася Настя, всі до неї кинулися. Найперше дівчата з її кімнати.

– Насте, де ти була?

Нічого не сказала, лише посміхнулася.

– Хоч би попередила. Ми ж переживаємо.

– Тихенька, тихенька, а тут ночувати не прийшла.

– Потайна. Нічого не розкаже.

Та й відійшли. А Настя стала до роботи. Майстрова пробігла, змірявши Настю недобрим поглядом.

«З самого ранку, а вже така люта, – подумала Настя про майстрову. – І хто їй з самого ранку дошкуляє?»

Та й занурилася в роботу. Пройшов Василь, призупинився, наче хотів їй щось сказати, а потім передумав та й далі пішов уже неквапом. А після обідньої перерви підійшов таки.

– Що? Кращого знайшла?

Настя глянула на нього, та нічого не відповіла.

– Казали дівчата. І де ж ти шлялася?

– Яке твоє діло?

– А таке. Я, значить, тобі не такий.

В очах хлопця блищали п’яні іскорки.

– Не такий. І не лізь.

– Ну чим? Чим я тобі не такий?

– Слухай, Василю, відійди, бо як звіздану чим-небудь, то…

І дівчина стала очима кидати, шукаючи і справді, чим би запустити у Василя. Але, окрім ножиць, під рукою нічого не було.

«Ножиці – це занадто. Можна каліцтва наробити».

А тим часом Марія Григорівна підійшла.

– Що, Василю? Роботи забракло? Не заваджай дівчині. Бачиш, що після недоспаної ночі їй непереливки.

«Знає, – подумала Настя. – От бісові стукачі. Вже донесли. А що доносити? Нічого ж не знають!»

І образливо стало до сліз.

«Не дадуть вони мені працювати. Доведеться розраховуватись. Добре, що в баби машинка є. Хай старенька, та все ж є. Таки щось можна буде заробити».