– І не продавайте. З нею ми ще будемо хліб їсти.

Сказала так Настя – і затнулася: чи не рано? А погляд ковзнув далі. Постіль високо застелена вовняним рядном, а на ній подушки, високі і пишні, не те, що у них в гуртожитку. Дивилася Настя на те все, і їй здавалося, що вона вже колись тут була. І звідки таке відчуття?

«Ні, я не могла тут бути. Ні тут, ні деінде. Бо в мене ніколи не було власної хати. А може… Я народилася в селі? Десь же мусила я народитися…»

– Настуне, гей! Ти про що так задумалася? Кличу тебе, кличу, а ти…

– Та так… Дивлюся на все – і мені так здається, що я вже колись все те бачила.

– Може й таке бути. А ти нічого не пам’ятаєш із свого дитинства?

– Ні, не пам’ятаю. Інколи мені здається, що й дитинства у мене не було.

– А може щось таки обізвалося з далекого і  раннього дитинства, котрого ти й не пам’ятаєш.

На очах у дівчини блиснули сльози.

– Маньку ще рано доїти, правда? – втрутилася в розмову Ганна.

– Ще ранувато, але ти видій. Нехай Манька з новою господинею познайомиться.

– Ходімо, Настуню. Я ось тут трави вкосила. Бери оберемок. Отак. Тепер ходімо.

Корова стурбовано водила боками, наче щось відчувала. Ганна заспокійливо погладила її.

– Маню, я тобі нову господиньку привела. Бачиш, яка гарна? Ти слухайся її.

– Му-у-у! – відгукнулася корова якимсь низьким утробним голосом.

– Бачиш, вона все розуміє. Клади їй травичку. Клади, клади, не бійся.

І знову до корови:

– Вона тобі травички принесла, а ти їй молочко віддасиш. Правда? Ти ж у нас хороша, ти ж у нас красуня.

– Му-у-у, – обізвалася корова.

– Вона ще не вміє тебе доїти, але вона навчиться. Головне – ти стій спокійно.

І до Насті:

– Сідай на стільчик.

– Ой!

– Не бійся. Ти ж бачиш, яка вона спокійна. Її і дитина видоїть.

І Настуня з острахом сіла на стільчик. Заспокоїлася тоді, коли перший струмінь молока задзвенів у дійниці. Маньку Настуня таки видоїла. А потім, у якомусь нестримному пориві, не зрозумілому їй самій, дівчина припала до корови, до її теплого бока і заплакала. Від корови пахло молоком, спокоєм і затишком. Ганна дивилася на дівчину і їй теж раптом захотілося плакати. А чого – вона й сама не знала.

Коли поверталися з молоком до хати, обидві посміхалися.

– Ну що? Прийняла Манька? – спитала Харитина.

– Прийняла, аякже. Все молоко віддала. Я Насті показала, а потім вже вона сама її доїла. Тепер, Настуню, молоко треба процідити. Ось цідило. Треба, щоб він завжди був чистий. Так… Мудрації тут великої нема. Вранці я ще прийду. І обід, як ти будеш на роботі. А увечері вже сама доїтимеш. Спробуєш. А потім звикнеш. Не святі горшки ліплять. Так… Першу кружку молока бабі, вона любить свіженьке.

Та тут де не взявся кіт.

– Няв! Няв! – загаласував. Та так вимогливо, що всі засміялися.

– Васько! Де ти був? Спав, певно, на горищі. Цілий день його не видно було, а почув молоко – то й відразу з’явився. О, то такий кіт, що миші можуть йому по голові ходити, а він спатиме. Дай вже йому молока, бо не відчепиться. Я почекаю. Настя виглянула надвір та й повернулася.

– А там… А там якийсь собака.

– А-а! То наш Рижик. Не бійся, він не кусається. Відірвався, видно, та й десь ганяв. А їсти захотів – то й прийшов. Он там на лавці вранішні галушки стоять. Долий молока та й винеси йому.

– Ой, я боюся.

– Та кажу ж тобі, що він не кусається.

– Він мене не знає. Я чужа, то може і вкусити.

– Ну яка ж ти чужа? Ти вже пропахла нашою хатою. Ти думаєш, Рижик того не знає? О, то пес не дурний. Він все розуміє. Але чекай.

Баба вийшла на поріг і покликала:

– Рижик, Рижик! Іди сюди і неси свою миску.

І до них підійшов собака, несучи в зубах алюмінієву миску. На Настю гавкати він і не подумав. Таке б йому і до голови не прийшло.

– Ну ти й молодець, Рижику, – похвалила пса дівчина. Рижик закрутив хвостом і затріпав своїми вухами-серветками.

– Рижику, це Настуня. Вона тепер буде у нас за господиню. Буде тобі їсти давати. Слухайся її.

– У-у, – несподівано озвався собака і зі смаком став їсти галушки.

– Він зрозумів, – посміхнулася Харитина.

– Бабусю, а чому у вас всі тварини такі розумні? І Манька, і півень, і ось Рижик.